Над Філією снуються казки… Ну, хто ж у дитинстві не знав отієї чарівливої оповіді про білих-білих птахів, які летять на Філію з далекої Землі, такої далекої, що її не видно навіть у телескоп. А вони летять і летять через прірву холодного космосу — такі любі, такі милі, такі гарні грудочки живого життя. Летять у кожне дитинство та й поселяються в серцях малюків…
Летіли білі птахи і до маленького Туо. Мама брала його долоньку в свою, виводила у темряву вечора.
— Он бачиш, синку, золота зірка сяє? А біля неї кружляє Земля — планета наших прадідів… Звідти летять до нас білі птахи.
— Такі, як ото у фільмі?!
— Такі, синку.
— Ой, коли б уже швидше вони прилетіли! Я скучив за ними, я їх люблю…
Туо виростав, почав учитися, а птахи все були в дорозі… Якось серед дітей поширилася чутка: прилетіли! Наче той вихор, кинулись вони до лісу, причаїлись у кущах, придивляються, прислухаються… Дерева теж стрепенулись у чеканні, деревам також сумно стояти у безгомінні, тоскно. Але птахів не було. Пішла малеча додому заплакана.
Мама пригортала малого Туо, гладила по голівці і стиха співала пісню про білих птахів — відстань велика, холодна, а вони летять і летять, помахуючи білими крильцями, треба чекати, треба довго чекати свого птаха…
Промайнуло дитинство, настала юність. І в душі прокинулась непереборна тяга до Землі, до отієї загубленої крапочки в просторі, з якої вийшли його предки. Це було щось сильніше свідомості, німий крик душі, її мільйоннолітній біль. Може, то вчувався плескіт праокеану і шум пралісу, збережений у глибині якихось клітин мозку?
— Тату, невже протягом тисячоліть ніхто не пробував побувати на Землі? — дивився блискучими очима на батька.
— Чому ж… — замислено відповів батько. — Пробували. Знаходились ентузіасти. Тільки ніхто не вертався. Може, гинули в космосі, може, лишалися на Землі — невідомо.
— Я хочу побувати на Землі.
— Я тебе розумію, сину. І в мене була така мрія…
І батько розповів про свою наукову роботу, про дослідження простору, часу, які мали відкрити цілком нові способи комунікацій. Туо з великим ентузіазмом включився в роботу. Йшлося про те, щоб використати кривизну просторово-часового континуума, викликати таке його заломлення, при якому намічені точки зближувалися б миттєво. Це означало, що з Філії можна б було перейти на Землю так само легко, як до сусідньої кімнати…
О, білі птиці дитинства! Нащо ви поселились в душі? Чому не даєте спокою?
Лаконтр випив малесенький шкалик рому, поставив на тарілку.
— Цілком фантастична ідея, — сказав, подивившись на Туо, який сидів, замислившись, певне, ще під враженням спогадів. — Ніяких справді наукових підстав…
— Але ж я тут, — випростався Туо. — Хіба це не доказ?
Лаконтр знову взяв пляшку і налив шкалика. Цокнуло шкло.
— Ну, знаєте… Я вважаю вас… геніальною людиною. Але ж і колись у нас були генії, причому дуже яскраві. От хоча б Леонардо да Вінчі…
— А звідки тато знає, — перебила Марта, — можливо, Леонардо да Вінчі і з’явився з Філії, його біографія невідома. А все, що він робив, випереджало свій час на цілі століття!
— Ну, знаєш… — почав Лаконтр. — Ти ще скажеш: і Свіфт, і Ньютон…
— А що ж? — не відступала Марта. — Може, й вони. Можливо, навіть Ейнштейн…
— Фантазуй, фантазуй.
— А цікаво, що сказав би тато, коли б… ну, сто років тому йому хтось доводив, що можна буде розмовляти через океан, та й не тільки розмовляти, а й бачити, скажімо, з Парижа те, що діється в Монреалі… Та ось ми вдома бачили Експо–67! Що б тоді тато сказав?
Лаконтр ковтнув рому і лукаво поглянув на доньку.
— Е… що б я сказав? Мене ж тоді не було!
— Так це ж іще сто років тому… — Марта підвелася і, незграбно ступаючи, пройшла по кімнаті. — Тоді вже вивчали електричні явища. А що, якби про телефон, радіо і телебачення хтось розповів тисячу років тому?
— Певне, спалили б живцем… — підтримала Аніта.
— А тепер саджають до психіатрички… — гірко усміхнувся Туо.
— Ну, а як же, як вам удалося? — підвищила голос Аніта.
— Це вам так само важко зрозуміти, як, скажімо, єгипетському фараонові кібернетичну машину.
— А все-таки?.. — допитувалась Аніта.
— Цікава дитина, — усміхнувся Туо. — Ну, що ти зрозумієш, коли я скажу, що ми винайшли просторово-часовий посилювач? Бачила мій діамант? Це головна деталь. Дати йому живлення, визначити точку координат і… — Туо обвів поглядом присутніх, усі слухали його з зацікавленням, навіть Луїза, яка й цього разу забула скинути фартушка.
— І що? — не втерпіла Аніта. — Що він посилює, цей прилад?
— Кривизну простору і часу. Можна миттєво перенестися в задану точку.
— Ой, так і у Нью-Йорк зовсім же легко?..
— В тому-то й річ, що нелегко. Небезпечно. Невелика похибка — і впадеш в океан, або опинишся на щоглі високовольтної лінії, або потрапиш під машину. А ще гірше — на яку-небудь воєнну базу… На моєму літальному апараті була досконала обчислювальна система, і я був дуже здивований, коли замість Центрума, побачив пустелю. Подумав: помилка в розрахунках. А виходить, обчислення були правильні…