Боже мій, яка многолика юрба, яка мішанина мов, поведінок, справ, амбіцій, яке розмаїття людей, їхніх біографій, претензій, смаків оточували Юру! Про Одеську кіностудію, про її керівників 1926 року писав журналіст X. Херсонський у журналі «Кинофронт»: «Їм допомагає один художній керівник, молодий письменник… Яновський. Але один у полі не воїн — він розривається на всі боки, латає всі художні дірки… Він же читає ворохи сценаріїв, обмізковує їх, виправляє старі й проектує нові». Та ще й встигає писати. Разом з режисером-емігрантом з передгітлерівської Німеччини ставить за своїм сценарієм фільм «Гамбург», допомагає втілити в кінообрази повість Анни Зегерс «Повстання рибалок», їздить з режисерами й операторами шукати підхожу натуру для «Миколи Джері» за Нечуєм-Левицьким, для «Навздогін за долею» за М. Коцюбинським. Або скільки мороки звалилося на нього, коли турецькому кінорежисерові Мухсінбею дозволили поставити картину «Спартак». Довгими чергами біля перукарні та костюмерні кінофабрики стояли вусаті рибалки з Лузанівки, бородаті діди з Молдаванки, підозрілі красуні з Грецької площі, поважні дами й колишні «негоціанти» з Французького бульвару, безсумнівні пройди з Пересипу. їх масовим порядком перелицьовували на римських патриціїв та матрон. Голили вуса й бороди, напинали перуки, мастили гримом, загортали в незграбно пошиті коленкорові туніки й тоги. Хотів би я глянути на цей фільм зараз — мав би, певне, втіху, але тоді, коли він ставився, Юрі було не до втіхи. Він розумів, який несмак з цього клопоту виходить, хоча енергії, часу, зусиль забирає багато. Ох, не тільки Стародавній Рим псував настрій, уривав терпець, доводив до відчаю молодого художнього керівника кіностудії. Не менше страждань зазнавав він і тоді, коли одесити бралися відтворювати славне минуле свого розкішного міста, що, здобуте в турків запорозькими козаками та гренадерами Катерини, звалося в улесливих депешах до імператриці «перлиною Семіраміди». Будували витворний, увесь в різьбі колонок, арок, амбразур, склепінь, басейнів палац губернатора Хаджібея, насамперед, безумовно, його гарем, куди й набрали зі всієї Одеси десятки три найвродливіших і найкебетніших представниць прекрасної і зовсім не слабкої і не маломовної половини одеського населення. Те, що вони були не маломовні, значення не мало, бо кіно було німе й лише досвідчені глухі й глухонімі могли по гримасах уст розібрати, яких зовсім недоречних і немислимих слів припускалися темпераментні бранки хаджібейського паші. Перед з-поміж них вела аж надто відома всьому портовому місту Іра Коршевська, так звана «королева порту» — жіночка, на точніше професійне визначення не згодна, справді красива й струнка, на кожну привабу не ласа, але на достойну охоча. На тлі повечорілого моря на одному з хаджібейських горбів сиділа вона, нічим, окрім затуленого серпанком об’єктива кіноапарата, від глядача не прикрита, й довго вдивлялась у далечінь. Така нескладна була роль Іри, та коли і як буде цю роль виконано, знали всі портові бувальці. З самого рання по всіх схилах круч навколо того пагорба, де було вкопано штучне розлоге дерево, виготовлене в декоративній майстерні кіностудії, і де мала сидіти задумлива красуня, зібралися цікаві. Режисер умовив освітлювачів, декораторів, вартових студії рушити на це зборище й розігнати його. Це було неможливо. Не допомогли й міліціонери. Того тільки й досягли, що трохи відігнали гуртки цікавих, щоб не трапили вони до кадру. Художній керівник був у розпачі, директор у безсилому гніві, лише Іра спокійно й величаво скинула з себе халатик, пішла, не поспішаючи й не маніжачись, і сіла під картонним деревом. При монтажі кадр цей і директор, і художній керівник звеліли якомога скоротити, проте він лишився і став пунктом найпильнішої уваги глядачів, так збільшивши славу Іри, що в неї закохався сам турецький консул і, запакувавши красуню у величезну дипломатичну скриню, переправив її нелегально на корабель та й вивіз до Стамбула, звідки Іра писала одеським подругам листи з найприкрішими епітетами щодо мецената її талантів — лукавого екс-консула. Не буду ручатися, чи правдою була ця історія, чи одеською байкою, але Юра розповідав її серйозно і навіть обурюючись. Не до смаку були йому отакі історії, що виникали з тоді ще не зовсім одмерлих звичаїв старої «мами Одеси». До іншого поривались його прагнення, інтереси, турботи. Хай і розмаїтим, і гармидерним, і строкатим було життя одеського «Голлівуду», проте Яновському воно ставало дедалі більше й більше нестерпне, непотрібне, прикре. Кликали дороги. Вабили простори. Манило до себе море. Степи і море — до них прагнув душею Юрій, виходячи з задимлених кабінетів метушливої кінофабрики і стоячи над крутояром, під яким аж до самого обрію коливалося, миготіло, грало, вабило, загрожувало море. Не дуже часто обриси пароплавів, білі або чорні вдень, а вночі обсаджені тремтливими цятками вогників, пропливали повз жовті, сипучі, розкришені береги одеських околиць у далеч, кудись до Батумі, до Новоросійська, а то й до Босфору. Пароплави йшли повільно, поділовому заклопотані й поважні. Вони були красиві, але справді могутній чар краси охопив серце Яновського одного дня, коли перед його очима виникло й пропливло в напрямку до одеського маяка дивовижне й прекрасне видовище. Розпустивши всі свої широкоплечі вітрила, піддаючись плавному ритмові хвиль і вітрів, до Одеси йшов славетний улюбленець радянського флоту, носій високих щогл і традицій морської романтики — барк «Товарищ». На ньому вчилися суворого і тяжкого мистецтва кораблеводіння молоді сміливці, майбутні мореходи, учні Одеської морехідної школи. «Товарищ» пройшов повз сяючу башту маяка, завернув за бетонні брили хвилеломів і причалив до пірсів порту нової своєї приписки. Одеса довго бігала туди, щоб помилуватися струнким красенем, що став, поруч з одеською оперою, Дерібасівською вулицею і кінофабрикою, ще однією гордістю легкозбуджуваного і трохи чванькуватого міста. Яновський теж бігав подивитися на вітрильник, який начебто виплив з його юнацьких мрій, з улюблених, пропахлих морями і штормами сторінок повістей Джозефа Конрада чи описів далеких рейсів фрегата «Паллада». Молодий письменник шукав можливості ближче познайомитися, пожити одним життям, надихнутися спільними вітрами, потоваришувати з «Товарищем». Така можливість трапилася. «Товарищ» вирушав у навчальну подорож повз радянські береги Чорного моря, і письменникові виділили каюту на борту корабля. Здійснилося те, про що мріялось: «На кораблі ми всі далеко від заток і від портів майбутньої землі далеко. У трюмі в нас важкий ворушиться пісок, а зовні — вітер, хвилі плеск і шторму клекіт». Яновський на все життя запам’ятав тижні, прожиті на борту «Товарища». Через багато років він казав мені, що то були найспокійніші і наймузичніші дні його життя. Музика моря разом з музикою степу гармонійно зливалися в героїчному симфонізмі його творчості, що могутніла й могутніла, розвиваючись від перших, часом по-юнацькому незграбних, новел, через похибки роману про чотири шаблі, до величних акордів і глибокої людяності його мужньої повісті про вершників. Скільки ще треба встигнути написати! Писати. Писати. Без цього життя є лише існуванням, безслідним, пласким, змарнованим. Яновський, відкидаючи все метушливе й виснажливе, хотів одного, для нього найжиттєвішого — писати. Йому треба було бодай трохи тиші і мовчазливої задуми. Терпець його уривався. Час було обирати — чи Зростати як письменникові, чи метушитись як кінопобігайлові. І він обрав. 1927 року Юра повернувся до Харкова. З Харкова до Києва переїздило фотокіноуправління. В Києві будувалася велика кінофабрика, і кіноначальству належало бути обіч неї. Чи вийшла з того користь, не скажу, але мусив і я, уже одружений, перебиратися знову до Києва, де в мене не було жодного притулку і ніхто мені нічого не обіцяв. Проте кіно тримало мене ще в руках, які не були схожі на оксамитні, хоча й пригортали, й вабили. Та й Юра, зрікшись адміністрування, чимало часу віддавав творчій роботі в кіно як автор сценаріїв, що з них більшість так і не була поставлена. Мабуть, у цьому не можна винуватити тільки кіновиробників. Автор не віддавав свого найкоштовнішого жанрові сценаріїв. Він пильно, вимогливо, допитливо шукав, гранив, карбував, виспівував слова своєї виплеканої в школі Гоголя і українських героїчних дум прози, хоч і не зрікся інтересу до кіномистецтва. Облишивши працю на Одеській кінофабриці, переїхавши до Харкова, він протягом усього життя підтримував творчі і дружні зв’язки з кінематографією. Але не кіно було полем найбільших творчих здобутків Яновського. Він зростав як майстер поетичної прози, поступово входячи в шерег найвидатніших радянських прозаїків. Тонким, впевненішим, багатограннішим ставало вміння живописати словом. Творча путь не буває асфальтованою. Доводиться і спотикатись, і стрясатись на вибоях, і сумніватися в самому собі, і передумувати продумане. Оцінюючи свій творчий досвід, і солодкий, і гіркий, і плідний, і оманливий, Яновський десь на початку тридцятих років писав про себе щиро і рішуче: «Тепер мужні слова киплять у мені, пафос велетенських будувань рве моє серце гордістю. Я бачу, як ми устаємо на весь світ осяйним будинком соціалізму». Він бачив це на власні очі, рушаючи в творчі мандри й пошуки по всіх місцях України, де закладались чи вже зростали могутні будови першої п’ятирічки. Дніпрельстан. Горлівка. Краматорськ. Луганськ. Він, скромний, ненав’язливий, ніяк не набундючений співбесідник, вів сердечні розмови з творцями цих історичних споруд і без велемовності говорив про їхній героїчний, тяжкий, самовідданий труд, і захоплювався ним, і ним надихався. П’єса «Завойовники» є свідченням процесу, що вершився в душі художника, змиваючи живлющою течією наносне, вигадане, спорохнявіле, віджиле і вирощуючи в душі письменника нове, суттєве, соціальне й психологічно небувале, породжене у вогні класової боротьби і в пафосі соціалістичного труда.