Пам’яті Юрія Яновського
І от я знову чую твоє дихання, твій нешвидкий, приглушений голос, твої стримані, але внутрішньо гарячі слова; чую широку музику твоїх мрій і сподівань, узорну гру твоєї уяви і звучне відлуння пережитих, дбайливо збережених у твоїй пам’яті спогадів, радощів і болів, твоїх нечастих днів світлих і нерідких печальних днів. І от я знову бачу тебе таким, яким уперше побачив п’ятдесят чотири роки тому в Будинку селянина, вестибюль якого був розмащисто й щедро розмальований Федором Кричевським.
На його стінних розписах похмурі, зеленкувато-сірі і брунатно-чорні барви картин минувшини змінювалися багрянцем, променистою глибиною і тріумфуючим сяянням картин революції і розкритих нею обріїв. Ти стояв і вглядався в шереги козаків, опришків, кріпаків, бунтарів, революціонерів, червоних бійців, більшовиків-переможців, що потоком текли по стінах над сходами триповерхового будинку, де тоді містилася редакція газети «Більшовик». Ти прийшов сюди на запрошення, яке я, нештатний літпрацівник газети, написав тобі за дорученням мого шефа, завідувача літературного відділу газети — поета Михайля Семенка, невисокого, чорнявого, моторного, тривожного чоловіка, проводиря київських панфутуристів, непримиренного супротивника всього застарілого, віджилого, куркульського, міщанського, який у своїй непримиренності часто доходив до крайностей, до зухвальства, до прикрого прагнення під’юджувати й епатувати. Хто сприймав його поверхово, ошелешений бравурністю квазірадикальних фраз і поз, той міг і не зауважити, як віддано і пильно дбав Семенко, щоб підтримати молоде поповнення радянської, теж такої ще молодої літератури, як глибоко, всім внутрішнім життям своїм Семенко служив поезії, і сам її творив, і цінував, стежачи за всіма її виявами, в котрих він проникливо відчував уже перший проблиск, перший порух, першу іскринку обдарованості. Цю іскринку він помітив, прочитавши в газеті «Пролетарская правда» кілька російських віршів, підписаних якимось Юрієм Яновським.
«Ти не знаєш такого? — допитував Семенко і в свого найближчого, трохи молодшого друга Гео Шкурупія, і в мене. Ми знизували плечима. — Ну, тоді мотай до «Пролетарской правды», довідайся, хто він такий, де живе, і приведи сюди, до мене».
Я пішов. На Тургенєвській вулиці, в нужденному, перехнябленому будиночку, у вогкому напівпідвалі, де жив Яновський, було дуже непривітно цього зимового надвечір’я. Яновського я не застав. Він ще не повернувся з політехнічного інституту. «Пізно приходить, — казала господиня квартири, в якій одну кімнатку наймав Юрій. — А то, бува, як піде десь заробляти, то аж вночі». Студент підробляв, як міг: то електрику біжить полагодити, то виходить сніг розчистити, то дрова рубає. Були й дні голоднечі, особливо гризучі в місті двадцять четвертого року, за непівських часів, коли вітрини приватних крамниць дуже дратували і своїми натюрмортами, і табличкою з позначенням цін, не таких вже астрономічних, які були до щойно оголошеної грошової реформи, але однаково недоступних для бідного студента. Рідко коли Яновський міг собі дозволити з’їсти порцію вареників у сусідній з його домом «Вареничній». Він ставився до цього приватнокапіталістичного закладу з шанобою, не надто доречною, і коли хотів почастувати когось із друзів, то запрошував саме сюди на лапаті, як поліські постоли, вареники з сиром чи волокнистою печінкою. Був і я вшанований таким запрошенням через кілька днів після нашої першої зустрічі. Не заставши тебе вдома, я передав через господиню листа з проханням прийти до редакції.
Ось ти і прийшов, і стояв у вестибюлі, і, зніяковілий, стривожений, чекав на розмову зі «справжнім письменником», з Михайлем Семенком, про якого чув, але дотіль ніколи не здибав, бо ходити на вечори панфутуристів не мав ані часу, ані охоти.
Заплющую очі і пригадую тодішнього тебе: високого, цибатого, незграбного, з довгою, витягнутою шиєю, з обкутаними зеленими обмотками худими ногами, встромленими в зашкарублі й тяжкі австрійські солдатські буци. Ти всміхався. Стримано і журливо всміхався по-хлопчачому припухлими губами, та й весь був просто хлопчаком, у якого тільки очі виказували, що смутки і тривоги, злидні й переживання не обминули юнака ані в єлисаветградських степах, де проминуло отроцтво, ані по убогих притулках київського студентського існування.
Семенко витратив не багато аргументів, щоб переконати тебе приєднатися до його футуристичної кумпанії, почати працю в редакції, друкуватися в газеті. Літературної праці навчався ти вже й сам. Писав вірші, оповідання, нариси російською і українською мовами. Часом друкував їх у київських газетах. Цикл таких віршів у газеті «Пролетарская правда» і привернув до себе увагу Семенка. Побачивши, поговоривши, почастувавши тебе редакційним жовтеньким чаєм, Михайль ще більше упевнився в тому, що перше його враження від твоїх поезій не було помилкове. Ти вже писав, хай недосвідчене, невправно, недосконало, але по-юному свіжо, щиро, іскристо. Десь у глибині душі ти, боячись сам у це повірити, відчув себе письменником. У скриньці під тапчаном, на якому спав, чи в глибоких кишенях залатаного галіфе ти ховав уже аркушики своїх творів. «От і давайте, давайте їх мені», — Семенко навіть руку простягнув, щоб взяти в автора рукопис, але автор нічого не приніс, бо й не гадав, що так зразу може змінитися доля його.