Надвечір, виснажена вкінець від голодного терпіння, від’їхала в напрямку до свого села, вчепившися за березові дрова, з сірою скрученою корою — на товаровому потязі. Але в дорозі зневірилася: бо син же вернеться до станції або до міста, куди його завезе кожен потяг, якщо станцію пропустити. В місті знайде тепер щось на поживу — це не зима, коли все було завіяне; і він знає, де переночувати можна між дошками. Чого б він до порожньої хати їхав, знаючи, що мама тут зосталась?

Вернула до міста, і, розгублена думками, вже не встереглась: її, разом з багатьма селянами, схоплено і на тягарівці відвезено в глухий степ. Там викинуто, — добре, що не дуже далеко, верст за двадцять.

Брели знеможені, з сонною повільністю переставляючи ноги; живилися корінцями, виритими в ярках, торішніми перемерзлими бурячками і картоплинками з покинутих городів. Часом знаходили дрібні соняшники — їх насіння в’яле, але трохи поживне. Ось таки добралася Дарія Олександрівна до станції;’ щоб не мозолити службовцям очі і перебути непомітно, відходила в сусідні переліски.

Оселя біля самої станції чимала: з будівлями, біля яких можна знайти скоринки, картопляні лушпайки та іншу остачу поживності. Про ночівлю досить і куточків по пустельних дворищах, дірявих сарайчиках, підворітнях.

Був погожий день; пішла Дарія Олександрівна по полю, шукати їстівного рослиння. Знайшла щавель і з’їла його кйслющі листки. Коли верталася, вийняла доньчин зошит, збережений на грудях; поглянула на нерівні дитячі літери і знов окропила їх сльозами, за якими вже світу не могла бачити. Постояла і трохи втишилася серцем.

Якраз тоді під’їхав потяг і вона поспішила, надіючися, що міг синок приїхати, — не побачивши її тут, помандрує далі. А вона так гірко задихалась!

Люди з вагонів бачать: іде до станції висока і худа, як комишина, жінка. Раптом падає.

Декотрі, вискочивши з потяга і підбігши до неї, взяли її і поклали коло стіни — там, де бак з водою. Набирають води і хлюпають на обличчя. Один з тих людей кладе їй скибочку пшеничного хліба на рукав. Знаходиться серед них також лікар: перевіривши пульс, він сумно хитає головою:

— Вже кінець; надмірне виснаження!

Стоять пасажири і не знають, що робити. Жінка померла на їх очах. Риси обличчя, блідого, мов хліб, що лежав на темному рукаві, такі строгі і гарні, при всій жахливій худорлявості; мов вирізьблені в світлому камені.

Зняли люди картузи і капелюхи, хто що носив на собі; не зняв шкіряної кепки тільки подорожній з викривленими і брезкливими губами, одягнений у френч жовтастого відтінку.

— Чорт з нею, — сказав він, — такі, як вона, не хочуть робити!

Сказав це злісно і пиховито, по-російському, хоч і невиразно, бо окремі звуки пропадали, можливо, тому, що в цей час, покурюючи, жував папіросу.

Люди всі повернулись до нього і глянули так похмуро, що він відметнувся від них, погано лаючись.

Той, хто клав хліб, знов глянув на покійницю і питає:

— Що в неї в руці?

Він і лікар, нахилйвшися, з трудом розняли пальці мертвої і взяли зошит. Лікар розправив його і читає вголос: «Зошит учениці… Олени Катранник».

Помовчавши, він додав:

— Найдорожча річ була в матері від покійної доні, мабуть, остання, вся оплакана: з нею і смерть…

Він опустив очі; відвернувшись, пішов, ніби присліплий. Саме тоді вдарив дзвінок, і всі поспішили до вагонів.

28

Вертаючися через бур’янисті садиби, хлопець почав збирати старі кісточки з ягід. На аркуші бляхи, покладеному зверх двох’цеглин, рівно прогорнув їх, а внизу розвів огонь. Смажені кісточки зробилися крихкі і смачні зернятами. Їв їх, як лузають насіння — одну по одній. Частину зоставив на другий раз, бо зробився скупий собі самому і також передбачливий, мов старичок або вивірка. Але скибку він опожив! — спожив, бачачи, що хліб висох і зачав черствіти. Скоро пропаде, — то краще вже підкріплятись, поки можна.

Помітив: коло низького пенька, від спиляних воріт, незаклеєний лист біліє на бур’яні. Село і вулиця, район і округ названі вірно, але прізвище інше, Кантарик. «Як вони не бачать? — дивується хлопець.— Це ж не нам, а старим коло перехрестя; я однесуі»

Довга вулиця — ніби в сні. Біля того двору, де жив шкільний товариш Дмитрик, що помер від сухот, збереглася частина огорожі. Там став бородатий чоловік з торбою і пробує хвіртку відчинити, але не може: руки не слухаються… «Це Петрун, батько покійного Дмитрика», — впізнав хлопець. Помагаючи, він відкрив крючок на хвіртці. А бородань не входить; не може ніяк.

Подумав тоді хлопець: «Такий наш тато був слабий; ми б до хати ввели, якби раніш побачили».

Він вчепився Петрунові в рукав і підсобляє рушати до дверей і через сіни, і аж до ліжка довів, де той ліг, мов тяжко хворий. Увійшла його жінка, маючи зілля на руках, і загомоніла з порога:

— От і прийшов! От і добре, а я вже сон стратила: все жду — прислухаюся.

— Прийшов, та бачиш, який: не ввійду в хату, — хлопець тягнув.