Про УКРЛІТ.ORG

Жовтий князь

(1958—1961) C. 47

Барка Василь Костянтинович

Твори Барки
Скачати текст твору: txt (887 КБ) pdf (585 КБ)

Calibri

-A A A+

Куля поцілила Мирона Даниловича в бік: під плече. Він, взявши костур в ліву руку, притиснув виразку — правою, просунутою під ватник. Поспішив назад і знайшов свої попередні сліди на снігу. «Могло в серце влучити!» — все повторював собі, перебігаючи через видолинки і обминаючи горбки. На западистій дорозі кулі проминали вгорі: поки віддалявся від млина; потім стали рідші. При горбовинах, пригнувшися, Мирон Данилович прискорював крок, як тільки міг. Через високу згортку грунту переповзав, чувши над головою подзизкування раз у раз. Далі відходив глибокою вимивиною і міг навіть спочинути.

Спершу кров викрапувала крізь одежу, а згодом запеклась. Навіть біль притих, що дивувало Катранника. Тоді ж, коли він різко рухнув лівою рукою, — враз вкололо в м’язах коло ребер. Здогадався він: прострелено наскрізь: куля вилетіла, і виразку можна загоїти без лікаря.

Стрілянина вщухла. А скоро потрусив сніжок. «Ще б не збитися і не наскочити на кулемет!» — боязко подумав чоловік. Хуртовина, зненацька набігши, не завіяла дуже і скоро вгамувалась.

До села близько, а чує Катранник: неспроможний далі ступити; притуляється до стіни безверхого сарайчика — віддихати. Закривши очі, побув як у сні, щоб через спочинок перемогти неміч і спинити морок перед очима. Втома, ніби чад, зробила недужим і треба виповітрити її з крові, бо, крок підрізавши, звалить на сніг. Таки пересилив її Мирон Данилович. Розкрив очі, що слабували з недокрів’я, і обернувся поглядом до степу. По білості сніговій темніли одягами люди: жертви домагання; мов крихти гречаного хліба на святковому обрусі.

Дивився недужий — болісно було на серці; і ніби сам теж серед неживих: уже почуттями вбитий! Чи зготований до гибелі. Тільки тінь його істоти пробує відійти від рудої стіни, так трудно! — з гіркими зусиллями в кожному кроці. Крізь недужість, як полон, примарюється щось від вирішеності, ще невідомої, але вже відсвіченої в глибині відчуття.

Всилу добився до хати; впав і, накрившися старими одежинами, заснув, як в домовину покладений. Ні сновиддя, ні чуттєвих примар! Тільки, здається, неозначима і неформна струна, провівшися в обширі, все беззвучно тремтіла: з неспокою, що супроводив сон.

Прокинувсь надвечір і обторкав виразку: прошите підпліччя, без широких розривів; кров, запікшись на обох відтулинах, закрила їх. Одежа пристала і треба її відривати, але — боляче. Він скип’ятив води і, наливши в миску, набирає долонею: відмочує полотно. Згадав, що збереглася в хаті скляночка з решткою йоду на самому дні. Коли старший син, босий пішовши в сарай, наступив на дошку з цвяхом, то зразу ж купили в аптеці йод — мазати прокол. Потім викрапували на дрібніші виразки.

Мирон Данилович вирвав пірце з гусячого крила, що ним колись обмітали свіжоспечений хліб чи пироги; чисто обмив, витер, намочив йодом і повів по вражених місцях: запекло гостро. Тоді перев’язався.

Від малясника, запитого водою, так знудило, що відчув падучу кволість і холодний, з льоховою вогкістю, біль в шлунку. Ліг і заплющив очі. Поклав обидві долоні на живіт: зогріти його; відчув, як біль поволі стишується. Навіть думка просвітлішала! — знов відкрила собі виразність речей. Треба скоро забрати картоплю з кагату, — обмислюючи справу, западає в сон.

Похитуючись, вийшов на околицю ввечорі і побачив: рідко хто хоронить мертвих. Неспроможні люди. Тільки в кількох видолинках сім’ї, коло покійних, копають ями. Здоровіші вивезли поранених санками — сліди від полозочків, покроплені кров’ю, простяглися до села.

На ніч відступили хмари з частини зоряного неба, і при його світлі чотири постаті поспішили в степ. Коли погустішала темрява, то супроти неї замерехтіли свічкові огники і кадильні: мов сузір’я, що впало і тремтить біля снігу. Забринів один голос — старечий, врочисто проказуючи речення, часом зриваючися хрипко. Три інші озвалися, як супровід йому: разом, в скорботі співу, більший за всі ридання земні, — вести відправу; від лиця всіх. З благанням: помилувати грішних рабів. Огники переходили в один бік і в другий, ніби по складених напрямках, що сполучають зірки в рисунок; переходили через темряву і вели з собою співучу печаль, звернену в невидимість найвищого неба, що зверх всіх світів, мов світляна гора. Вічно біліє від присутності Отця людей і янголів.

Катранник слухав і не міг відійти. Здається, лежала перед очима, на весь далекий обмір розкрита, книга з тайною значення, що його душа не могла обняти, читаючи з світучих літер. Але вона належить до неї, мов остання власність, якої жовтий володар не міг відібрати, грабуючи життя.

16

Передсвітанковий сутінок. Видно вже, як люди тягнуться по снігу, важко переставляючи ноги; дехто ліг. Багато селян простує вподовж колії, випередивши слабіших, що розсипані в степу.

Потяг спішить мимо мертвих і мимо живих, більшістю теж приречених, хоч намагаються вийти з морозної пастки. Чи зупиниться потяг рятувати їх? — ні; так пароплав під командою злочинця проминає нещасних, коли борсаються з останніх сил серед спіненого моря, після крушення.

 
 
вгору