На перехресті стали прощатися. «Чого людей по світу ганяють»,— думає Мирон Данилович, глянувши на Савченка, злиденно вдягнутого, що сніг обліпив, приподібнивши до привида. Жінка біля нього, бліднюща і тонка, в благенькій кожушанці, латаній і перелатаній, підперезаній мотузком. Сіра хустка опущена, бо сніг забиває зір. Два хлопчики їхні: один за материну руку тримається, другий за батькову,— в сукончатих «ушанках» обидва і в старих піджачках, натягнутих по два на кожного: рукава нижні видно з верхніх рукавів.
Розійшлися стрічні на різні сторони; хуртовина розділила, обкидавши перехрестя.
Засіювала суцільною многістю і, мов пеленою, вгортала степ. А скоро відмінилася сніжинами: одні великі, як пір’я, між ними непочислимі менші… Кудись летіли разом, ніби сам простір рушав, відносячи їх. Часто змішувалися в вири, втративши напрямок і силу, але раптом повівом зразу ж далі мчали. Неслися страшенно хутко, ніби вистрілені, і миттю, змінивши рух, кидалися самогубцями на землю. Потім величезною масою, притишені, движуть плавко; і знов, рвонувшись, біжать! — без кінця, без перерви: в далечину, незупинним безумством хуртовини.
Закривають весь світі — все несамовитіше; часом, як від крил білої пожежі, з скаженства сіяні. Іноді такі невстежимо швидкі, що зливаються в поземні пасма, мов струни моторошного телеграфу, через який перебігає звістка про світову біду…
«Ну, й завіяло! дихати не дає»,—поскаржився в думці на негоду Мирон Данилович і став: трохи перепочинути, коли сніжини знов жахливо стовпились, наче не встигаючи бігти в невідому браму. Згодом наповнили весь обшир, як зірки небо, і тихо осідають, та тільки — на хвилину, і зразу ж знов мчати! Обернуться і закружать дикий вихор: обходити в неосяжній лійці — спускові вселенської прірви, звідки шарпнуться вбік, на обличчя землі. Обсипають кожен прижовклий кущик, мертву траву, бур’ян, дрібні деревця і горби, наповнюють вижолобини біля них і вибиті колії на дорозі.
Понеслися! Летять, ніби влучають в невидимі марева, коло степових могил: не вичерпаються і не втомляться бігти блідими бджолами нещастя, що жалять душу, обвіявши її холодними смутками.
До станції прибився Мирон Данилович пізно; хуртовина стихала, поволі ведучи сніжини навскоси через світляну ділянку помаранчевого ліхтаря — на-цеглу. Скрізь під стінами, на камінні, люди: в лахмітті, знічені від холоду; їм довго ждати, бо потяги дуже спізнюються.
Катранник з натугою проник крізь юрму при східцях чергового потяга і, вскочивши в вагон, поспішив зайняти верхню лаву. Зразу ж поклав торбу в голови і випростався на брудному дереві. Пасажири никали в переходах; гомоніли, клали і забирали речі, закурювали, щось жували, зрештою притихли,— Мирон Данилович зміг задрімати під мірний стугін.
Через якусь годину, відчувши крізь сон, що хтось промацує напрямок до внутрішньої кишені піджака, він шарпко скинувся і грібнув по загроженому місцю,— спізнився рухом… Темна фігура безшумно майнула, мов тінь, крізь вагонний сутінок, ледве просвітлений від кволого мерехтіння під стелею, і розтанула: хутко і примарно, ніби не була, тільки приснилася.
Він довго не міг заснути знов, так розхвилювався! — ось, дрібні рублі в нього, останні, на квиток додому: вернутися до сім’ї, що, тремтячи, дожидає, голодна. А тут, дивись, вовча вдача хотіла занапастити всіх.
Ліг на бік Мирон Данилович: ребрами прикрити кишеню і придавити вагою тіла — до лави; також руку приклав на підступі до гаманця. Спав тривожно. Марева розкидані снилися, втоплені в безмежну тривогу, бігли швидко і прикрі були, і невиразні — не міг згуртувати їх. Почав з мукою, висловом розпачу, домагатися в когось: «Віддай! Віддай, кажу тобі!» — щоб той вернув річ, схожу на глиняний кухоль, з якого дома воду п’ють, лише темний. Домагався з несвітським болем душевним, а той — хтось, жахливо недобрий, не хотів віддати і великим димом перемінявся: ніхто не міг би його торкнути; взяте пропало. Але серце криком прагнуло вслід, поки не зморилося вкрай, і від того стало гірко в грудях,— подих стиснутий!..
Катранник прокинувся; болів бік, натруджений об тверду поверхню, і лікоть отерп — треба перевертатися поволі, обперши другу руку об перегородку.
Потяг став надовго в німоті степового простору. Враз сіпнувся залізними суглобами, і рушив з місця; спершу сунув повільно, мов слимак, поки розігнався на добру хуткість. Настала пересадка. Ждання без кінця і знов — терзання в навалі до вагона. Знов стояли годинами: то на глухому полустанку, то просто серед сніжного поля. Бліда зоря світова змінила ніч — розлилася по холодному полю, запнутому сірою завісою, куди, синіючи, відходили переліски.
Мирон Данилович весь час тривожився: не проїхати б Вороніжчину! Озвався сусід з нижньої лави, старкуватий горожанин; його капелюх — обшкрябаний і вижмаканий, але чиетий на диво. Вуса з підвусниками і борідка, піскуваті і претонісінького волосу, так ретельно розчесані, наче розкреслені на папері. Вражала різниця між виглядом обличчя, вицвілого, в ниткуватих брижках, і ясними, як брунатне скло, очима — незвичайно спокійними.