Коли побачив…

Ігнат Соломонович скочив на бричку, шарпнув коней і за мить мов у воду ринув.

На ґанку рядочком лишились — карбідовий ліхтар¹⁰ і коробки з діапозитивами.

— Держі-і-ть!.. Злодія держіть!..

— Бий його — морду бий…

Андрій стояв серед вигону біля стовпа і спокійно спостерігав баталію. Дивно, на кого вони так напирають. Вже й націю опреділили. Дивувався, доки не зрозумів, що вся ота стихія суне на нього, а зрозумів,— всередині щось йокнуло і защеміло.

Кремезний багатій Сміян налетів конем і, рикаючи, замахнувсь на всю душу люшнею, мов булавою, Андрій відхилився, ззаду хтось підтримав вилами, але не проколов,— люшня вдарилась об стовп і розлетілась в щепки.

— Стій! — Це Андрій.

— Ага, кричиш…

— Сюди його… самосуд йому!

Андрій спочатку храбривсь, та, побачивши, що непереливки, розтерявсь:

— Товариші… Громадяне!

— Що він там шабаршить, в харю!

— Би-и-и-й ї-і-іх!..

Сміян налітав, мов кібець¹¹.

— Підожди, Сміяне, не втече, до розправи його, порядок треба, а потім і в пику…

Дзвонар Павлін плигав на милиці і, запінений, всім розповідав про «бандитський наскок». Обуренню не було меж.

— Як, ми на полі, а нас ґвалтувать, а потім гробить? А-а-а… Так бий же його, бий!

— Стій, не напирай, слова просить.

— Товариші, та дайте ж слова,— зринув зрештою з хаосу Андріїв голос, що серед юрби, мов серед ярмарку, посувавсь разом до сільради.

— Нікоторого слова.

— Дать слово?

— Не треба…

— Говори!..

Сміян придививсь до Андрія і… впізнав.

— А-а-а,— давня злість перевернула печінки. Давно то було.— Я ж тобі… пригадаю!

Наперли на сільраду. Сільрада зачинена. Коли Андрій опинивсь на ґанку і глянув навколо, комашки полізли поза шкірою: весь величезний вигін геть-чисто запруджений людьми, і ще йдуть, біжать з усіх заулків, захекавшись.

А надворі сутеніє.

Прибіг переляканий секретар (як з неба впав), впізнав Андрія і більше перелякався.

Андрій почав був говорить, розпалюючись і звично входячи в ролю, як на мітингу. Юрба зашикала, притихла, та тиша не втрималась, раптом лопнула і зчинивсь знову, тепер уже утроений, лемент. Полетіло каміння, зовсім близько вдаривсь і розбив шибку кийок…

Секретар хапливо відімкнув двері і пхнув туди Андрія,— бідняга влетів навзнак.

— Не напирай… товариші, стой!

— Пусти-и!

І секретар не стримав — ціла юрба ввалилась слідом.

При каганці в сільраді засідає дивний «трибунал» — кілька найзаможніших — хазяїв, що вдерлись на чолі з Сміяном, і вузлуватий, зляканий секретар сільради. З «начальства», як на гріх, нікого…

Спочатку сидять мовчки. Груня з Сміяном, важко дихаючи, витріщилась на свою жертву — зудить в руках. Секретар знає Андрія — комсомольця, завполітосвітою, але в чому тут річ?..

Напружена тиша.

Величезні волохаті тіні колишуться по стінах, по стелі.

На дворі шумить, як море, юрба і гупає в двері. У вікна витріщились десятки пар очей.

Андрій сидить окремо на столі і демонстративно дриґає ногами, а в самого душа не на місці.

— Тут телефон є?

— Що? Я тобі нателефоную, я тобі…— Сміян схопився, потім сів…

Суд почався. Верховодить Сміян.

Помацки, не знаючи, в чому суть, секретар почина вигороджувати Андрія. В’яже незграбно мову в узли. Се й те… це гарний юнак, комсомолець…

— Га, комсомолець… тим гірше для нього: бандит він, довольно.

Андрій перебив і спокійно почав розповідати, в чому справа…

— Що, що ж ти брешеш, сучий син, ану дзвонаря сюди, дзвонаря давай.

Пустили героя вечора, дзвонаря. А на дворі юрба шумить, хтось пробує виставить двері.

Проти монаших доводів кривого Павліна та проти аргументів Сміяна, скріплених матом і грюком кулака об стіл, всякі виправдання безсилі. Та Андрій і не виправдувавсь. Ушнипивсь понуро поглядом у Сміяна.

Десь він цього «креза»¹² запам’ятав… Ага, 20-й рік… розверстка… Он як… Угу-у…

Тепер Андрій не виправдувавсь, бо добре знав, що не поможе, що сьогоднішній випадок лише зачіпка. Так, так… корінь зла десь там… коли він з братвою тут розкулачував… Скільки років пройшло, а впізнав Сміян. О, хіба він коли забуде, ніколи. Хіба вмре…

Андрія щось питали, але він не чув, втягнувшись в спогади.

…О, ніколи вони не забудуть цього…

Ніби стверджуючи останнє, Сміян грізно наблизивсь і взяв за петельки.

— Ну?

— Не руш!

— Н-на…

Важка груба долоня вдарила в лице. Андрій рвонувсь, напруживсь, як кішка для скоку, але враз руки опали, мов віжки, засунув їх глибоко в кишені. Бачив своє безсилля і кипів. Одступив крок до дверей.

— Пустіть… пустіть мене до людей…

Сміян і другий загородили дорогу. Андрій налазив, тримаючи руки в кишенях.

— Геть…

— А… ти револьвер… викинь!

Андрій не виймав рук з порожніх кишень.

— Пусти…— Він був готовий на все.

Сміян намацав ззаду стілець і скрипнув зубами…