Адміністратор цукроварні, присадкуватий Ігнат Соломонович, і завполітосвітою заводського комсомольського осередку, чубатий Андрій, приїхали в нове підшефне село Бобрик читать лекції. Одна мусила бути по агрономії, друга про міжнародне становище,— обидві з діапозитивами1.
Коли біля хати-читальні спинилась на всім скаку пара вороних, сонце спускалось в рожевуватий туман над далекими хребтами сільських хат. З брички злізли запилені шефи, поторсали замок біля запертих дверей, обійшли читальню кругом, постояли нерішуче.
— Ей, хлопчику! — Хлопчик сидів і порпався в пилу між коліями, як горобець.— Ти що, на дощ куряву збив?.. Піди та поклич завідуючого читальнею або кого з сільради, та хутенько.
Хлопчик підсмикнув штанці і стрімголов залопотів гарбузами через город.
— Січас…
Андрій зняв карбідовий чарівний ліхтар, коробки з діапозитивами і розставляв все на ґанку.
— Що, Ігнате Соломоновичу, озброїмось терпінням…
— Хе-хе, Андруша, озброїмось, якщо хвате…
Ігнат Соломонович тільки вчора видужав, десь там у нього розлилась була жовч, а від того ще й сьогодні білки стомлених очей по кутках трохи жовті. Він зморено розіслав брезентовий плащ на ґанку і ліг горілиць. Флегматичний зроду, умів він бути спокійним завжди, і зараз ось почекає хвилину-дві, сяде на бричку і чкурне назад. А поки що уставивсь очима в хащі хмелю над ґанком, довгий ніс його поводив ніздрями як крилами і заспокоївсь.
— Я чекаю.
Андрій розтягнувся на шпориші і мовчки розглядав тези.
— А знаєш, сьогодні неділя і людей мусить бути багато.
— Подивимось… А от як їх зібрать?
— Пхе, їрунда, зберемо, ось прийде завхач.
— М-м-м…— Ігнат Соломонович ловив мух,— иш, чорт… гідра контрреволюції, ти жигать, ось тобі…— ловив, а задушить було ліньки, і він пускав назад.
Андрій взявся далі за тези. Над дерев’яною, наново побіленою церквою з писком крутились щурі.
Минуло кілька хвилин.
З реготом з гарбузів вилетіла юрба хлоп’ят.
— Нема, нема…
— Тю, кого нема?
— Завідуючого нема, ми пішли, а він поїхав до міста ще вчора… А сільрада заперта…
— Гм… Ігнат Соломонович, чуєш? І що ми будемо робить?
— Хе-хе.. Хлопці, а як у вас збирають людей? Ну, на збори, на сходку, чи що?
Хлопці терлись і не знали, як у них збирають людей.
— Ну, як от у вас, наприклад, лекція чи що там, ну мітинг?..
— А хтозна…
— От їй-бо, та бувають же у вас збори…
Ігнат Соломонович аж упрів, а хлопці все-таки не знали, як у їх збирають людей.
— От їй-бо, та ніде нікого з дорослих… Де хоч ваші люди?
Тут хлопці знали і кинулись наперебій.
— Всі на полі… жнива… ну, так сьогодні ж неділя, треба…
— Треба… А культуру не треба? Андрію, хіба ми дурно приїхали? Скликать!
— Звісно, скликать,— і гарячий Андрій кинувсь був вперед та спинивсь і почухав потилицю — куди? Сільрада замкнена. От закавика. На ґанку черідкою виставились ліхтар та коробки з діапозитивами, оглянув їх і сів безпорадний.
На щастя підвернувсь вертлявий хлопчисько. І бувають же такі розбитні діти.
— Дядю, у нас як на збори, так дзвонять… Дзвоном скликають…
— А-а-а… Андрію, чуєш? Розкопать.
— Пр-равильно, веди до дзвонаря.
— До дзвонаря… до дзвонаря…
І ціла валка дітвори з Андрієм посередині зникла в хмарі збитого пилу, як череда.
Ігнат Соломолович умостився і терпляче ждав на ефект.
Поки Андрій гукав у двері сторожки, пронирливі, запобігливі хлоп’ята відхилили незамкнені чомусь важкі двері на дзвіницю і вже ганяли по бантинах горобців.
Старий дзвонар, він же й сторож, зрештою виліз. Був це кривий ченець Павлін. Як зачув, чого від нього хочуть, замотав злякано головою в дрібненьких кісках, продираючи заспані очі і шмаркаючи сизим носом.
— Як? Та то ж ґвалт… Що ви?..
Андрій вибачливо розводив руками.
Раптом дзвонар, як ошпарений, рвонувсь до дзвіниці — зобачив хлопців.
— Що? Що ви робите, сук-кини сини? Що ви робите? Пр-р-риб’ю.
І за хвилю його милиця та лайка стугоніла по сходах. Хлопці метнулись аж на самий верх.
Андрій вибіг з огради, став на вигоні перед церквою, задрав голову і стежив за оказією.
Там заверещало не своїм голосом,— одного насів, значить. Двоє з’явились і перелякано забігали, як миші, аж зверху на помості, плутались у віжках під дзвонами.
Один побачив внизу Андрія, згадав, чого зліз, схопив віжку від найбільшого дзвона, що в нього дзвонять раз на рік і то на велике свято, розгойдав і… Раптом, як на Великдень, в розгон в найбільший дзвін:
— Бов.
Надвечірню тишу тіпонуло за петельки…
— Бов-в-в! — як з гармати.
Ігнат Соломонович здригнувся, коли вдарив дзвін, а коли вгледів, як летіли ошалілі громадяни села Бобрика — на полудрабках2, охляп3 на конях, а, крім вершника з люшнею4, ще був або хомут5 перекручений догори розмотаною супонею6, або сідьолка збоку,— як мчали на возах і пішки старі й малі, баби й діди, покинувши печене й варене, з дому й з поля. Один промчав з косою й з мантачкою7 замиленим конем, на коні були наритники8 і не було обротьки9, вчепившись в холку.