— Ну?! — повторив Сергєєв. Знову й знову: — «Ну?» і по павзі: — «Ну?…»

Андрій мовчав, лише водив кадиком. Мовчав і мобілізовував рештки сил, щоб триматися бодай приблизно гідно.

Увійшов знову оперативник. Сергєєв посадив його біля столу, а сам взяв лінійку і підійшов до Андрія. То була проста, звичайна дерев’яна лінійка, сантиметрів сорок завдовжки. Сергєєв тримав її в руках, злегка згинаючи, ніби збирався оце креслити щось за її допомогою, і мирно посміхався:

— Що ж це ти, так вже розкис, що й сидіти не вмієш по формі? — Сядь, як належить! Руки на коліна, клешні підбери, так (поправив Андрієві ноги своїм черевиком). А ще Чумак! Чого це ти так розкис? Пхе…

Потім Сергєєв став злегенька стукати лінійкою по плечі — той самий частий дотик, що розбудив був Андрія, — стукав ребром лінійки по плечі, по одному, потім по другому й говорив, іронічно посміхаючись:

— Не бійся, це тільки лінієчка, а то ще ти скажеш, що я тебе бив. Чого доброго, поскаржишся прокуророві (глузлива іронія чи то з Андрія, чи то з поняття «прокурор» і «поскаржитись прокуророві»). Це я, щоб ти не спав, а все думав, думав і говорив нарешті. А то ще скажеш, що я тебе бив… Б’ю я тебе, скажи? Ні!.. Авжеж ні… Ха-ха!.. Ну, й що ти там в голові обертаєш? Чи скоро вже ти заговориш? Набридло, брат, чекати… Але в нас часу досить… О, в нас часу досить!.. І терпіння досить… Чи вистачить його в тебе… Може б, ти хотів написати заяву до прокурора, га?.. Я тобі можу дати паперу, справді…

Андрій згадав про харківського прокурора Брона, про якого ходили легенди помежи арештантами, — Брон сидів у в’язниці вже два роки, йому поламали руки й ноги, його носили на допити на носилках і не могли дати ради — такий упертий, і так жорстоко з ним поводились ось такі хлопчаки, за те, що смів мати свою волю й свої погляди і що був обвинувачений в опозиції до партії й уряду… Згадав — і на пропозицію Сергєєва не відповів нічого… Здається, на цих хлопців авторитет прокурорів не розповсюджений, тому й така іронія… Ні, він не буде писати заяв до прокурора… Згадав іще, як на одному відомому трибуналі прокурор, убезпечуючи себе, вимагав там, де треба дати лише три роки, дати десять років, а оборонець, замість захищати, перевершив навіть прокурора, вимагаючи розстрілу! Це стало анекдотом серед в’язнів. Так виглядить законність і правосуддя. Ні, він не буде писати заяви до прокурора. Кому й про що, й для чого?

А Сергєєв говорив мирно різні слова з іронічним смішком, говорив безкінечно і стукав лінієчкою то по одному, то по другому плечі. Це тяглося годину, дві, три. Андрій дивувався його терпінню й дивувався безглуздю його поведінки. Він стукає лінієчкою, ніби зумисне демонструє таку безобидну забавку порівняно з тим, що було вчора І що було вночі… Чи це було вчора? чи це було вночі. Андрієві здавалося, що це почалося вже давно й триває вічність — ті брутальні крики, знущання, біль і утома; таке переконання в усьому його тілі, доведеному до крайньої, здавалось, межі вичерпання, напухлому, охопленому тоскним, тупим болем. А тепер він січе лінієчкою по плечах, карбуючи нею свої слова. Здається, він для того й стукає нею, щоб Андрій чув кожне його слово, щоб не дрімав. I видавався цей веселий Сергєєв хлопчиком, що хоче побавитись або переконати, що те, що було, то був лихий сон, брехня, вигадка. Лише коли лінієчка вдаряла в кістку або в ключицю, було трішки боляче, але видно було, що Сергєєв кістки обминає зумисне, влучаючи весь час в м’якоть, пильнуючи, щоб не зробити боляче. Стукає й все, говорить, говорить… Говорить про листа… Говорить проте, що Андрій із своїми здібностями, із своїми знаннями й непересічною волею міг би бути корисним для країни й партії що його належно оцінять, адже ж він пам’ятає слова начальника групи Фрея? Говорить про те, що Андрій молодий і йому треба жити, працювати, любити… Адже ж він має якусь дівчину?.. Чи він пригадує свою дівчину? Чи він пригадує, як ніжно пахне дівоче волосся, як пружно тремтять дівочі перса, руки, ноги під натиском пальців?.. Чи він пригадує, як звучить дівочий голос?.. І цьому всьому пропадати, га? Цього зректися по-дурному?..

Це ставало нестерпним, такі слова, і Андрій за ними не чув дотиків лінійки, під серцем млоїло й він хотів закричати, щоб Сергєєв перестав, не лінієчкою стукати, ні, а стукати його по голові такими своїми словами. Сергєєв, помітивши вплив своїх слів, не переставав, посміхався іронічно й вів своєї… Говорив про щастя любити й бути любленим. І що проти цього варте все інше на світі, ти скажи!? На якого чорта треба мати ще якісь амбіції? Якісь ідіотичні ідеї, й примхи, й ослячу упертість? Для чого? І мати якийсь сентимент до інших, особливо до таких, що не варто їх захищати? Все одно ніхто не оцінить його героїзму, всі його продадуть, всі на його місці давно б завербували його й оком не змигнули… Народ пішов паскудний, нікчемний, копійчаний! Якого ж він чорта дає себе роздавити, упершись, як осел?! І т. д., і т. п. Сергєєв говорив і говорив, та все карбував і карбував лінійкою.