Про УКРЛІТ.ORG

Сад Гетсиманський

C. 75

Багряний Іван Павлович

Твори Багряного
Скачати текст твору: txt (2 МБ) pdf (1 МБ)

Calibri

-A A A+

І знову надія й шалена радість, що брати його не зрадили… І готовність все, геть все витерпіти…

І знову відчай… І знову розпач…

Який тяжкий і страшний келих йому піднесли! Тоді зринало обличчя його заплаканої, непритомної матері, й йому видавалося, що його ноги підгинаються і він стає на коліна, він заламує руки і невисловлена ніколи розпачлива молитва несамовито видирається йому з горла, наперекір глуздові, наперекір свідомості, проривається з невідомих глибин, як колись у дитинстві…Молитва про те, щоб його минуло найстрашніше… А найстрашнішим є безмежне падіння і морок вічного позорища, загин того, на чому трималося його серце й від чого світ завжди був ясний… Тоді прийде темрява й душу вкриє проказа — проказа презирства до самого себе, незнищима, непоправна, безвихідна… Йому хотілося кричати, благаючи невідомо кого… Матір! Свою матір!.. Очі застилало сльозами й світло меркло…

Але то йому лише так здавалося, що він опустився на коліна. Ні, він стояв, як стовп, заціпенів, і жодна сльозинка не зрошувала його очей. Сльози висохли, наче їх випекло вогнем скаженої лампи, а чи тим вогнем, що клекотав поза всім у душі. Похитувався від утоми. На мить опускав тяжкі повіки, й тоді, голова йшла обертом від вогненної веремії під припухлими повіками й від безмежного тягаря, що гнув ту голову донизу й валив тіло геть. Ноги тремтіли й підгиналися. Але він стояв… Розплющав очі, й дивився на лампу, й думав все те ж, все те ж.

Іноді йому починало здаватися, що лампа — то не лампа а вогненний місяць із своєю страшною емблемою…

Іноді в сяйві починали звучати акорди рояля… То гуло в голові, тоскно дзвеніло в вухах…

Помалу все почало мішатися в суцільний кошмар, в маячіння… Голова так горіла, що здавалося, вона ось-ось розірветься, як казан, розсаджений парою. Вже не міг думати бодай приблизно логічно. Душу обступало відчуття божевілля… Якийсь відтинок часу жив уже життям божевільного — відчував себе ним, зовсім чітко і виразно… Все! На всьому крапка. Так скінчилась його свідомість… життя… все…

Тягар утоми ставав такий нестерпний, а хаос у голові такий болючий, що приходило пекельне бажання, щоб хтось ту голову розбив уже і вирятував з того болю…

Рештками душевної сили фіксував одну думку розпачливо: «не здатись». Це про братів… Решта — може бути. Не може бути лише головного… Це про братів…

Час застиг. Час обернувся в суцільну, нерухому, безмежну втому…

Потім він опинився на підлозі, втративши рівновагу й зсунувшись якимсь чином. Ноги бо самі собою підкосились… Але страшний струс — якась могутня сила вдаряє ним об паркет і знову ставить на ноги.

І він знову стоїть… Від струсу й болю на мить повертається його воля, і він стоїть… Нічого не чує, нічого не бачить… Стоїть. З одним лише бажанням — не впасти… І знову зсувається на підлогу. Знову струс…

Так повторюється багато разів…

Уста посняділи, губи пересмагли й порепались від внутрішнього вогню, від пекельної спраги. Гордість зломилася ніби, лишилась твариняча спрага.

— «Води»…

Здоровенний оперативник байдуже наливає шклянку води й підносить до уст, а коли Андрій витягає жадібно губи, щоб схопити вінця шклянки, оперативник відводить руку й з силою виливає воду йому в обличчя, в жадібно розплющені очі… І за те спасибі! Вода сліпить, забиваючи сяйво і розриваючись всіма кольорами веселки, стікає по обличчю, по грудях… Опритомнівши, Андрій блідо посміхається і стоїть рівніше. І знов думає про те ж, фіксує ту саму думку… Поки не наморочиться голова й він не втрачає рівноваги… Онеративник вовтузиться з ним, як з тухом піску, уперто ставить його на місце.

— Ну, — каже оперативник хрипким басом, — може ти вже б писав, га?

Андрій криво посміхається, не розуміючи, чого той нього хоче. Оперативник бере його за плече, стискає з усієї сили й питає-кричить в лице:

— Дурак!! Зійдеш з ума!… Може, ти будеш писати, га?

Андрій хоче прийняти руку з плеча, бо вона така тяжуча, а оперативникові здається, що він хоче битись, — кулаком в груди він валяє Андрія з ніг, а потім бере за петельки й знову ставить.

Це було останній раз. Далі Андрієва сила не витримала вже ні світла, ані стояння, ані товчення головою й спиною об підлогу, — коли він звалився знову, то оперативник вже не міг ніяк поставити його на місце. Даремно вовтузився над ним, даремно повторював свій номер биття об підлогу — ефекту ніякого. Поза тим битттям об підлогу, оперативник не мав інших засобів приводити жертву до пам’яті й до послуху, це було, здається, єдине його амплуа…

III

Опритомнів Андрій на стільці. Невідомо, як довго це він сидів. Йому здавалося, що він міцно і довго спав і щось йому снилося, Лише не міг згадати, що саме. Розплющив очі від настирливих дотиків…

Оперативника ніякого вже не було. Лампи теж. Штора відсунена й у вікно вдирається денне світло, а в тім світлі плавають сизі хмарки й сизі тонюнькі смужки тютюнового диму. Напроти стоїть Сергєєв і торкає його лінійкою, сам свіжий, бадьорий, іронічно усміхнений.

 
 
вгору