І ще: «Людина — це найвеличніша з усіх істот. Людина — найнещасніша з усіх істот. Людина — найпідліша з усіх істот.
Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати першу для доведення прикладом».
Андрій Чумак — Іван Багряний вибрав першу. Допомогло йому, підтримало, врятувало його не лише відчуття своєї політичної правоти, а й соціальна порядність і національна гідність. Усе те, що складає поняття «честі»: честь роду і честь народу. Вона й дозволяє навіть на дні пекельного пекла не втрачати людської подоби, передусім бачити у в’язнях собі подібних, ким би вони не були з походження — українцями, росіянами, поляками, вірменами, євреями, німцями, курдами. Дозволяє і до катів своїх ставитись не тільки без упередження, а навіть із співчуттям.
Усвідомлення духовної й моральної вищості дає право герою «Саду Гетсиманського» заявити: «Так! До кінця!.. Якщо так, то ворог до кінця! До гробу! До перемоги!!! Якщо так, то до кінця!» І клятви своєї він дотримав.
Восени 1940 року Івана Багряного звільняють «за недостатністю матеріалів для повтортого засудження». Звільняють з відбитими легенями і нирками, звільняють під нагляд, але випускають на волю. Бо не дав Іван Багряний жодних компрометуючих свідчень ані про себе, ані проти інших, не підписав брехливих протоколів. Таких упертюхів небагато знайшлося по слідчих ізоляторах НКВД, але якусь частину тих, хто не зламався на допитах, після падіння Миколи Єжова й облудної постанови про перекручення в боротьбі з ворогами народу відпустили на волю. Як можна було збагнути, не назавжди. «Умовне звільнення, — пише в біографії Багряний, — було обмежене місцем перебування, з якого не мав права виїхати».
Кілька місяців Багряний пропрацював декоратором в охтирському клубі, та коли спалахнула війна, його забирають в народне ополчення. Опинившись на окупованій території, повертається до Охтирки, редагує місцеву газету «Голос Охтирщини» Невдовзі пересвідчується, що ніяких інших цілей, крім загарбницьких, німці на Україну не принесли, — і вступає в конфлікт з окупаційною владою. Внаслідок чого кидає газету і перебирається до Харкова, де влаштовується художником у Харківський драматичний театр. Пише комедію-сатиру «Генерал» і пропонує до постановки. Головний режисер із жахом відмовився. Що мав він рацію, нас переконає пролог до «Генерала»:
«…2041 рік… Сонячний Київ — серце сонячної, свобідної і, нарешті, радісної моєї Країни. Це буцімто вже настала нарешті ЕПОХА всесвітньої справедливості, що зійшла, як сонячний ранок після жаскої, макабричної ночі минулого. ЕПОХА шанування людської гідності і людського права — дихати, жити, думати і одверто говорити… Епоха культу матері і дитяти… Епоха торжества людського щирого серця, вільного, невтероризованого, не зганьбленого, не підгорненого ні під чий брудний чобіт…
…І вже нібито немає ніякої цензури ані на мисль, ані на почуття, вже немає жандармів, ані посіпак, ані концтаборів, немає репатріації, інквізиції, ізоляції, немає провокаторів, ані донощиків, ні тих, що б’ють письменників і поетів по голові і затикають уста ганчіркою… Все те ніби щезло назавжди — провалилося туди, звідки було й прийшло, — у пекло…
…Свобода… Вже можна вільно думати, одверто говорити і навіть писати, і навіть виставляти…»
Незадовго перед тим гестапо провело акцію по ліквідації опозиційної української інтелігенції, сотні тисяч українців вивозились на примусові роботи до рейху, — отже, багрянівські думки звучали особливо актуально. Втім, комедію його не виставлено й досі.
1943 року Багряний в Києві. Григорій Костюк залишив нам тогочасний його (барвистий і кумедний) опис-портрет людини, яка не викликає, кажучи м’яко, довіри: «Великий, безладний вихрястий чуб на голові, суворе, з вольовими складками обличчя, в важких юхтових чоботях, у зимовому, грубої вовни пальті, ясного зеленкуватого (жіночого) кольору, та ще з якимось рижим хутряним ковніром. Треба знати, що то був ще теплий, навіть задушливий серпневий день, і навіть такий виряд викликав страх.
— Куди ти так капітально вирядився?
— Куди? — у волинські ліси. Далі нам іти нікуди, відповів він ніби серйозно, ніби жартома.
Я тоді ще не знав, що він уже якоюсь мірою був повний з оунівським антинімецьким підпіллям. До речі, забігаючи наперед, варто сказати, що це незугарне, типово радянського виробу пальто зіграло свою історичну ролю. Коли Багряний грав уже досить активну, ролю в пропаганді УПА, бандерівський провід зауважив, що не личить такій поважній особі українського руху спротиву ходити в такому непрезентабельному пальті. Хтось із командирів УПА викинув це пальто, а Багряному дав нове шкіряне пальто, що його оунівці захопили в якомусь військовому німецькому склепі».
Забігаючи наперед, скажемо, що цей трофейний дарунок перетворився потім на підставу для звинувачень: у шкіряних пальтах, мовляв, ходили енкаведисти. Але — по порядку.
Перебравшись до Галичини, Іван Багряний справді працював у пропагандистському апараті ОУН — писав коломийки, пісні, листівки, малював агітаційні плакати, регулярно виїздив на Волинь і в Карпати, в розташування бойових загонів УПА. В Моршині, на нелегальній квартирі, протягом чотирнадцяти днів створює роман «Звіролови» — на основі безпосередніх вражень і переживань, набутих під час утечі з далекосхідного концтабору. Цей роман здобув (разом з повістю Тодося Осьмачки «Старший боярин») першу премію на закритому літературному конкурсі 1944 року у Львові. Працездатність і активність висотаного поневіряннями Івана Багряного вражає. На ім’я Романа Шухевича він подає меморандум з вимогою (!) створити підпільний уряд УПА. Пропозиція сподобалась і незабаром утілилась у так звану УГВР (Українську Головну Визвольну Раду). Втім проти участі автора ідеї у ВЗ (Великому Зборі) категорично висловилась могутня СБ (Служба Безпеки) . Через те, що в лютому — березні 1943 року Іван Багряний, не бажаючи напризволяще кидати дружину з двома дітьми, перебував в Охтирці, яку зайняли частини Червоної Армії. На рівні Проводу відбулося переголосування, і Багряному таки видали мандат, проте на 1-й ВЗ УГВР (липень 1944 року) він не з’явився. Дедалі більше знайомих і непривабливих рис помічав Іван Багряний в діяльності ОУН-Б, суперечності між ним і Проводом загострювались.