Чекістами були «якісь озброєні люди»!
Віра — і кров. Це полюси багрянівського світовідчування, і на цьому треба наголосити: воно багато нам прояснить у подальшій його долі, отаке поєднання протилежностей. Він рано почав писати, ще в школі редагував рукописний журнал «Надія», не просто мріяв про літературну діяльність, а й діяв, дуже рішуче. О. Шугай у статті «Через терни Гетсиманськрго саду» ("Літературна Україна», 6 вересня 1990 року) називає видану ще 1925 року в Охтирці (під псевдонімом І. Полярний) збірку оповідань «Чорні силуети». Факт несподіваний, вражаючий. Але цікаво, чому сам Іван Багряний про цю книжку не прохопився ніде і півсловом? Забув? Чи згадувати соромився? Щось не в характері це Багряного. Правда й те, що він не мав доброго літературного вишколу, знав цю слабину, та не вельми нею журився. Впевненістю і честолюбством не обділив його Бог. Майже одразу Багряний заговорив не лише від власного імені.
Була чи не була книжка 1925 року, та читачеві українському Багряний став відомий з публікації поезії у журналі «Глобус», де працював відповідальним секретарем його земляк Б. Антоненко-Давидович.
1927 року Іван Багряний опублікував у журналі «Всесвіт» два прозових твори — «З оповідань старого рибалки» та «В сутінках», їх на сьогодні забуто, вони залишились поза увагою дослідників — і даремно. В кожному разі, до другого оповідання треба придивитися пильніше: там уперше з’являється майбутній герой «Саду Гетсиманського», аltег еgо письменника — «зав. політосвітою заводського комсомольського осередку, чубатий Андрій», «гарячий Андрій» В цьому портреті неважко розпізнати автопортрет. Але що діється з героєм!
Разом з адміністратором цукроварні Ігнатом Соломоновичем той Андрій приїздить у підшефне село читати лекції. «Одна мусіла бути по агрономії, друга про міжнародне становище — обидві з діапозитивами». Начальства, як водиться, немає — кого де шукати? Збігаються селяни і… заходжуються прибульців бити. До того ж ненависть їхня обертається не стільки проти Ігната Соломоновича, єврея, а проти Андрія — проти «свого». Їх ведуть у сільраду, і тут все розвиднюється: 1920 рік, продрозверстка в цьому селі. «Тепер Андрій не виправдовувався, бо добре знав, що не поможе, що сьогоднішній випадок лише зачіпка. Так, так… корінь зла десь там… коли він з братвою тут розкулачував… Скільки років пройшло, а пізнав Сміян. О, хіба він коли забуде, ніколи. Хіба вмре…(…) О, ніколи вони не забудуть цього». Щасливий випадок, здається, рятує Андрія: йому щастить втекти, і його переховує у себе в хаті секретар сільради, який дістає в пітьмі «запилену карабінку, обойму патронів, мисливську рушницю — вибирай, заряжай». «Зарядили хлопці і довго прислухались до найменшого руху». Не витримавши напруження і побоюючись за родину товариша, Андрій вирішує тікати з села. Знаючи, що на нього чекають засіди. Вже за селом, коло останнього млина «з реготом на нього насіли». І побили до смерті.
«Коли Ігнат Соломонович з’явився в лікарню, Андрій, тільки що привезений, лежав нерухомо. Ні лиця на ньому, ні вигляду…
Без всяких ознак життя»…
Розв’язка цілком трагічна: безвихідь, морок. Є сенс порівняти це оповідання з романом «Сад Гетсиманський»: його герой, теж Андрій, пройшовши крізь пекло, не тільки не зазнав поразки, а й піднісся морально, серцем посвітлів. Та все ще попереду.
Тим часом Іван Багряний швидко набирав літературні очки. 1927 року виходить у кооперативному видавництві «Маса» збірка віршів «До меж заказаних» (тобто заборонених). Деякі межі поет зумів переступити, й ортодоксальна критика відреагувала негайно. 1928 року в рідній Охтирці, з допомогою земляків, завжди радих посприяти ближньому, надто коли за це віддячено пляшкою оковитої, Багряний публикує поему «Аvе Маrіа» На титульній сторінці стояло: Видавництво «САМ». Отже, Іван Багряний був, по суті, батьком українського самвидаву. Поема описувала, живописала історію нещасної дівчини, що не з власної волі стала проституткою, народила сина, і от цей син тяжко від того страждає. Відомий вуспівський голобельник Б. Коваленко схарактеризував усе чітко: «порнографічний натуралізм (…) та густа домішка слинявого сентименталізму». Роздратував критика не так зміст, як присвята, яку варто навести:
Вічним бунтарям і протестантам,
Всім, хто родився рабом і не хоче бути ним,
Всім скривдженим, і зборканим,
І своїй бідній матері крик свого серця присвячую.
А тих, хто ще сумнівався, про яку матір мовиться, переконував остаточно вступ, написаний як лист до друга:
«Друже мій любий!
Прошу не називай мене поетом, бо це мене жорстоко ображає.
Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині — це категорія злочинців, до якої я не належав і не хочу належати Не іменуй же мене поетом, бо слово поет скорочено стало визначати: хамелеон, проститутка, спекулянт, авантурник, ледар…
Не іменуй же мене поетом, мій друже. Я хочу бути тільки людиною, яких мало на світі, я хочу бути тільки нею…