За ним увійшло ще двоє старшин — старий віком, грізний вільгельмівськими вусами ОРТСКОМЕНДАНТ і якийсь ЛЯЙТЕНАНТ. А за цими двома ззаду ще два ДОЛМЕТЧЕРИ у військовій уніформі.
Увійшли всі, не привіталися, покинули двері навстіж, мов до стайні зайшли. У МАТІСА в руках стек… КАТРЯ і ГРИЦЬ встали чемно назустріч. Катря сказала привітно:
— “Добридень”…
А ГРИЦЬ промурмотів про себе, встаючи: — “Чорт… Сам… Та ще й з собою більшого начальника притяг…”
КАТРЯ зніяковіла — ніхто на привітання не відповів.
Замість привітання, МАТІС, подивився на КАТРЮ, що стояла, як укопана, проти нього, подивився на свої заболочені чоботи, підсунув ногою ближчий стілець і поставив праву ногу на нього… А очима — на Катрю, потім на чобіт, потім знову на Катрю. Катря, розгублена, не зрозуміла. МАТІС показав на чобіт стеком, а ззаду почулось ДОЛМЕТЧЕРОВЕ, по-російськи:
— “Витрі!..”
КАТРЯ зблідла, як смерть. Очі зробились великі від страшного обурення, від жаху, від розпуки… Налились сльозами… Глянула безтямно, благально на Гриця… потім на Матіса, що чекав, поляпуючи стеком по своєму плащі… і зробила інстиктовно крок назад…
— Доннер ветер!!. — гримнув раптом МАТІС оскаженіло. — Хамка!., (і заніс стек, потрясаючи ним) — Хамка!.. Хамка!… Витри!..
— “Витрі!..” — повторив, як луна, долметчер, виступивши зліва і вже стоячи поруч двох інших начальників, що байдуже стежили за звичною сценою. А повторивши, долметчер визвірився: — Ілі ти нє понімаєшь русского язика!?.
КАТРЯ не рухалась, мов громом прибита… Дивилась просто на коменданта широко одкритими очима, вхопившись лівою рукою за серце…
Тоді виступив ДРУГИЙ ДОЛМЕТЧЕР справа, глянув призирливо на першого і ще дужче визвірився на КАТРЮ:
— “ВИТРИ!., (і ступнув крок до неї) — ВИТРИ!.. (Катря не ворухнулась) — Гм… Вона не розуміє й по-українському.
Стек зробив енерґійну петлю вгорі, Катря тихо скрикнула, закривши лице руками… Але стек не встиг опуститись…
6
— Ґутен абенд, гер шеф!..— несподіване м’яке контральто, вимовивши фразу доброю німецькою мовою дуже чемно і дуже привітно, зупинило той стек напівдорозі…
Збоку МАТІСА мов уродилась молода жінка…
Пройшовши непомітно у розчинені двері, вона вийшла з-за спини і зупинилась поруч коменданта. Зовсім молода, вище середнього зросту, дуже вродлива хоч і дуже стомлена. Одягнена в ґумовий плащ з одкинутою кобкою. Голова не покрита мерехтіла крапельками дощу…
— Ольга!.. — ще більше перелякалась Катря, перелякалась за Ольгу, за Гриця, за всіх, і прошепотіла те слово крізь корч жаху:
— “Ольга”…
А Ольга, поставивши непомітно валізочку збоку, спокійно стріпнула мокре волосся і стояла горда, невимушено посміхалась до Матіса. Дивилась на нього привітно… і в той же час насмішкувато. Так як старші дивляться на менших. Хоч було їй щонайбільше — 27-28 років. Крапельки дощу мерехтіли їй на віях, на бровах. Шляхетне, аристократичне обличчя — обличчя гордої, високоосвіченої людини, що звикла командувати — було трохи бліде, від того великі очі були ще виразніші, а ніздрі пристрасно роздималися від внутрішньої затамованої бурі. В обличчі, в стриманих рухах, в погляді і особливо в тих ніздрях рухливих — було щось таке, що приковує увагу до себе…
— Ґутен абенд, гер МАТІС… — повторила Ольга, зиркнувши блискавично на Катрю і Гриця. А слідом вже вбіг Борис і, тріюмфуючи, хапав матір за руку, торсав за плащ:
— Мати!.. Матуся…
ОЛЬГА, прикусивши губу, навіть не повернула голови, лише рукою поляпувала ніжно сина по щоці.
МАТІС рвучко обернувся, все ще тримаючи стека вгорі:
— Вас?!?. — і зустрівся з надзвичайними очима надзвичайної жінки… Помалу опустив стек і прийняв із стільця ногу…
— Хто ти така?.. Хто Ви така?.. — і одступив машинально, даючи дорогу. Але ОЛЬГА не рушилась. Дивилась на Матіса, недбало здмухуючи закопиленою соковитою губою краплинку дощу з рухливих ніздрів, здмухуючи насмішкувато, а рукою запрошувала привітно заходити.
— Хто ти така?…
— Господиня цього дому… прошу заходити…
— Це твій чоловік? — ткнув стеком на Гриця.
— Ні, це мій брат…
МАТІС, сапнувши повітря і одірвавши нарешті погляд від Ольжиних очей (одірвав раз, але прилип знову, і вже й повернувся весь, а погляд ще був на Ользі) — одірвавши погляд і глипнувши мимохідь люто на Катрю, пройшов до кімнати. За ним решта — всі його супутники. Став посередині, як роздрочений і нагло здезорієнтований бугай, озирнувсь навколо і до Гриця, не глядя:
— Во зінд майне пферде?!. А — а… — побачив сам почіпляні образи на стіні і почав розглядати… За ним його супутники…
Підходять… Одходять…
ОЛЬГА з зацікавленням і здивуванням стежить за всім…
— Шен… Зер шен!.. — цмокав язиком Ортскомендант. І пишався так ніби іменинник перед Матісом.
Гриць стояв байдужий, замкнений, застебнутий, як кажуть, “на всі ґудзики”, зиркаючи на Ольгу. А ОРТСКОМЕНДАНТ тішився, лебедів перед начальством, так ніби це він все зробив, ніби це все його заслуга. Ба, ніби продавав образи разом з художником: