Потім з них можна зробити вже тільки умовну мініятюру, — в межах людської пам’яті, в рямцях тієї пам’яті і на її пляцдармі…
Режисер утік, і я намагаюсь перебрати його функцію… Власне мій вертеп вже не потребує режисера, як не потребує й сценарія. Я просто випускаю весь той хаос в тій послідовності, як він був, і лише регулюю рух, як той поліцай на перехрестях війни. Все мусить іти за порядком.
Хаос мусить іти за порядком. Я пильную історичної правди. Я намацую ледве вловимий каркас в тім хаосі — каркас системи, мережу послідовности й логічного зв’язку, складний стрижень життьової невигаданої трагедії. А намацавши його, я відкриваю заслону…
Вертепні ляльки затемняють героїв, лізуть з усіх шпарин, розмахують руками й клейнодами і кричать… Лізуть крізь завісу, вистрибують до залі і навіть на вулицю… Маршують… Біжать… Кривляються і репетують… Я їх запихаю назад, не завжди даючи раду, бо не знаю тих законів мистецтва, які дозволяли б все те вкласти в якісь рямці.
Вертеп…
Всі ті ляльки і чортики — з труп’ячими голівками, з орлами, з зорями і так без нічого, — в голубих, сірих і рудих мундирах і без мундирів — знову і знову видираються й галасують на всіх мовах, і я ледве бачу крізь їхні товпища знайомі обличчя — обличчя властивих героїв… І знову я їх запихаю назад, всі ті ляльки — всі ті менші й більші, головні й другорядні уособлення отих “двунадесяти язиків”, що ордами перемаршували аж тричі через простори моєї Вітчизни в диму і грохоті…
Я воюю так з ними, аж поки не ловлю себе на тім, що я насилую історію… Тоді я даю їм цілковиту волю. Лишаю тільки за собою право опускати й підіймати заслону стомленої уяви, — опускати тоді, як губиться зв’язок в тім хаосі, як щезає в нім образ тії, що стоїть над усім на Голготі, і підіймати — лише вглядівши її гордий профіль. Решта випадає в чорне провалля “антрактів”.
Так я маю реґулювати вертеп. Регулювати жахливу повінь, відтинаючи геть кадрилі цілі серії їх, що переобтяжують хаосом, і роблючи там провал, павзу, коли можна бездумно лежати і лише слухати, як гуготить серце. І внутрішнім зором дивитися в ЇЇ обличчя, тільки в ЇЇ обличчя.
Та вони — всі ті ляльки і блазні — вдираються в антракти і галасують в темряві. Все ж таки галасують.
Вони навіть іноді вистрибують із-за заслони… Але я вже на це махаю рукою — нехай.
Вертеп…
ВІДСЛОНА ПЕРША
………………………………
Це було тло…
Безперервно плине людський потік по розбомблених шляхах… Згорблені, обдерті, голодні, брудні істоти — вчорашні (і завтрішні) робітники, селяни, інтеліґенти, — збурені великою і так багато обіцяючою катастрофою, — вертаються на свої місця… Після страшної бурі, що пронеслася широкими просторами, містами, селами і шахтами України, вони, висаджені в повітря і розкидані на всі боки, як шматки землі вибухом бомби, — вертаються на свої місця, а чи шукають нових… Так, нарешті нових, ліпших місць, де б звити собі гніздо для нового… Так, для нового, ліпшого життя…
Як комашки із зруйнованого комашника…
Сповнені надій попри всі трагічні поневіряння, тягнуть вони врятовані свої вбогі пожитки… Вибиваються з сил та не вибиваються з віри, що вже нарешті — після всіх, здавалось, безконечних мук, — хай і ціною втрати багато чого з найдорожчого, все ж таки почнеться нове життя. Вони переносять злигодні, холод і голод стоїчно, бо знають, бачать, переконуються, що Історія зрушила з мертвої точки і пішла карколомними стрибками… Іде… Гуготить!.. Може дійде до кращого… Дай же, Боже!..
Вони несуть клунки, вони рухають перед собою саморобні візочки з усім своїм вбогим скарбом і з худими, напівголими дрібними дітками… Та не всі дітки такі щасливі, що їдуть, — багато біжать пішечки, тримаючись за материну або сестрину спідницю…
………………………………
1
У великій і світлій кімнаті районової (сільського району) амбулаторії (при районовій лікарні) — хаос, як і в цілому світі, атмосфера того ж самого великого переселення людей. Кімната подібна на все зразу:
аптека — бо в ній стоять не розграбовані остаточно аптечні шафи з рештками медикаментів,
ательє мистця — бо стоїть мольберт з початою картиною, а на стінах сохнуть кілька готових робіт, на яких басують коні, коні і знову коні, крім того розвішано багато етюдів, гравюр, шкіців; на стільці пензлі і тюби фарб, під стільцем етюдник і різні малярські причандали…
Музична кляса — бо стоїть рояль, а на нім стоси нот, ще й розкриті ноти стоять на пюпітрі над клявішами…
Бібліотека — бо частина стіни зайнята полицями заставленими рядами книг…
Евакопункт чи заля двірця — бо біля дверей згромаджено на підлозі рюкзаки, валізи, торби…
І нарешті житлова кімната — бо стоїть двоє застелених ліжок, одно з яких особливо старанно прибране, по-дівочому причепурене, з прекрасним стилевим українським килимом на стіні, а на килимі кілька фотообразків. Над килимом портрет Шевченка. На протилежній стіні — портрет Франка. Крім двох прибраних ліжок, ще двоє складених — (т. зв. дачок) і приставлених до стіни… Кілька “збірних” — здекомплектованих — меблів. Один добрий писемний стіл під зеленим сукном…