Воно навіть не знає, це дитя, що я тримаюся за її усміх в цім мряковинні, як моряк серед тяжких туманів за далекий промінь маяка, її усміх нагадує мені Ольгу… Я дивлюся на неї, і мені стискається серце: — що з нею буде в цім нашім маршруті — маршруті зірваного бурями й гнаного тими бурями перекотиполя… Чи виросте вона такою ж гордою і такою вірною, безмежно вірною собі й своїй землі, як Та?… Чи… І я бажаю їй усім серцем сили і незламної стійкости, я бажаю їй пронести цей усміх через увесь світ, через бурі й лихоліття, через усе життя… Усміх як прапор.
Це бо усміх усіх тих, хто родився не згинати шиї, неупокорених, сильних як леопард, і вільних, як Воля… Багато їх лишилося там лежати в землі, догоряти в снігах, або дотлівати в морях, на дні… А усміх їхній іде по землі… Він безсмертний.
Стовплені стіни — це лише клапоть руїн, жорства і порох… І ціла бльокада — це ніщо проти нас… “Репатріяція”… (усміх).
Так. Ми йдемо, ми пориваємось до неї. Але не до такої. Ми йдемо до великої, до грандіозної репатріяції, ще не баченої світом. І репатріювати будемо ми. Ми репатріюватимемо серця живих і кості поляглих з усіх каторг, з усіх кутків земної кулі, з усіх усюд… І під нашою ходою в’янутиме трава на ворожій землі…
ВІДСЛОНА ЧЕТВЕРТА
……………
Отака таблиця на всіх шляхах зарясніла… По цілій Україні… І ось тут вона стоїть, як прапор. Тривожна пересторога поставлена “переможцем” для самого себе:
“АХТУНҐ!!.
БАНДІТЕН ҐЕБІТ!!”
— і стрілка на обидва боки, ще й вгору і вниз.
Розпросторилась вона лячно на цім перехресті шляхів з заходу на схід і з півночі на південь — на перехресті шляхів, якими йшла карколомна перемога, і десь ходить ще карколомніша поразка… жаска поразка… Передчуття її й прибило цей алярмовий шильд, вкопало його гарячково на грані епохальних зламів, як прикордонний стовп:
“АХТУНҐ! — БАНДІТЕН ҐЕБІТ!!!”
Такий от розпучливий крик на перехресті Історії. Ще й стрілки, як блискавки в етер… ні, як гадючі жала, жигнули на всі боки.
І на телеграфному стовпі теж, — табличка “НУР ФЮР ДОЙЧ” переліплена навкоси таким же написом:
“АХТУНҐ! — БАНДІТЕН ҐЕБІТ!!!”
А зліва, а може й справа, скеровуючи всю снагу й всю увагу на магістраль, нависла велика стрілка і на ній напис:
“НА СТАЛІНГРАД”
До тих наполоханих шильдів, на перехрестя, регулярно вимаршовує варта — чуйна охорона загроженої магістралі. Парадним кроком вимаршовують вони — ті кілька вояків з-під знаку свастики, однакові озброєнням та не однакові одностроями — інші з них в одностроях німецьких, один у мадярському, один в італійському, один у румунському… Виходять і стають, — займають стійки, творять той ланцюг залізний над шляхами, що мав би охоронити ті шляхи від наглого удару. Мусять забезпечити від нього могутній геренфольк, і ґарантувати перемогу, прискорити тріюмф тії “Вікторії”, що брутально розчавила шляхи залізними колесами… Виходять і стоять, завмерши. Вартують.
Лише один з них — старший — ходить, наспівуючи
— “Война пріма, война ґут…” — і пильно позираючи…
Куди він дивиться?!. Він дивиться просто мені в очі… Ні, він дивиться в залю, туди, де завжди найбільше народу, на спостерігачів… Та й нагло шарпає зброю, припадає на одно коліно, а багнетом усторч:
— “Гальт!..” — зойкає несамовито просто мені в очі, і до своїх колеґ:
— “Алярм!!. Алярм!!. Партизани… Партизани!..”
Переполохана варта залебеділа на всіх акцентах —
— “Что?” “Що?” “Вас?” “Де?” “Во?..” “Во?..”
— Там… — показує старший в залю, переляканий шепоче: — там…
Шарпаючись, вони налаштовуються до бою…
— Тю-у-у… (просвистів котрийсь) — Та ж там білий світ!..
— То вони й є!..
— …і наші малі діти…
— То вони й є!!.
Котрийсь глибокозначно, моторошно регочеться, оглядаючи себе й свою компанію…
— Ти чого? — здивувався середній.
Той регочеться, мацає голову:
— Я вже не розберу — де ж партизани… Там?.. (показує в залю). — Там?.. (показує назад). — Чи?.. (оглядає всіх і себе і заходиться сміхом).
Всі оглядають один одного спантеличено, з підозрою і — починають сміятись кожен на свій лад…
Раптом виходить ОФІЦЕР, виряджений по-похідному, десь маршуючи. Всі, змовкають і стають на струнко, на своїх місцях.
ОФІЦЕР, витираючи рукою піт та оглядаючи всіх:
— А-а, дас іст ґут… Ві гайст дізес крайс?..
Вояки не реаґують.
— Доннер веттер!.. — офіцер підходить до одного і тикає пальцем у груди: — ферштеен зі дойч?..
Той крутить головою:
— Ні…
До другого…
— Нєт…
До третього…
— Нє розумєм…
До четвертого…
— Не панемаєм…
До п’ятого…
— Нем тудом…
ОФІЦЕР страшенно обурюється і раптом по-російськи:
— Чорт возьмі!.. Я, кажется, здєсь єдінствєнний нємєц, да і тот…
— “З Калуги…” — вставив котрийсь вбік понуро, злорадно.
ОФІЦЕР глянув суворо. Всі завмерли, не ворушачись. ОФІЦЕР чухає голову: