Що це означає? Чи всіх перебито? Чи всіх узято в полон? Чи всі врятувалися, розпорошивши ворога?

Назустріч трапилася підвода, що просувалася попід ліском. На підводі лежав поранений юнак, а конем правила молода дівчина, заплакана й перелякана, вона озиралася на сторони й квапила коня чимдуж. Юнак виявився їхнім товаришем, дивізійником, а дівчина — добровільною сестрою-жалібницею, що взялася вирятувати юнака від смерти, — вона його везла десь в глушину, до якихось родичів, чи що.

Юнак, поранений в ногу, був при пам’яти й дуже зрадів товаришам і в той же час злякався, за них злякався. «Швидше, швидше! — загукав він. — Може, ще встигнете!»

Так ніби йшлося про відчинені ворота до раю, які ось-ось мають зачинитися.

«Швидше!»

Його обступили. Почали швидко розпитувати, що то був за бій, хто бився, як скінчилось, куди їм краще йти?..

Йти треба прямо. Билися ж німецькі частини Ліндеманна, проломували перстень. Аж три лінії перстеня — біля Княжого, під Ясенівцями й за Ясенівцями. Серед тих частин багато українців, що приєдналися на шляху до прориву. Бій тривав цілу ніч і увесь ранок. Перстень проломано ще опівночі і всю ніч ішли вермахтівські частини та обози, йшли просто на південь, в ліси, в яри, в кручі, — йшли з боями, бо ворог їх переслідував і намагався відтяти шляхи… На місці пролому навалено таких трупів, поломано стільки машин і танків — большевицьких і німецьких, побито стільки гармат, що й не приведи!.. Але майже всі вийшли в проломину… Спішіть, може, й ви встигнете! Ви маєте зброю, ви маєте здорові й цілі ноги!.. А генерал, що командував проривом, загинув разом з усім своїм штабом в селі Хильчицях. Загинув також майор Палієнко. Він був тяжко поранений і застрілився сам.

Дівчина хльоснула коня, й розмова на тому урвалася. Віз поторохкотів на північ, відділ пішов швидким маршем на південь. Хлопці побажали раненому товаришеві щастя.

«До побачення, друже! До побачення!..»

«Прощавай, брат!»

Чи знайшов щастя той юнак з своїм янголом-хоронителем, з тією заплаканою дівчиною, невідомо. Але від хлопців щастя втекло. Зрадило їх.

Доки вони дійшли до місця пролому, до Княжого, шлях їм до волі був уже закритий. Большевики швидко залатали проломину, затягли її свіжими силами, замкнули. І коли хлопці наблизилися кількома розстрільнями, на всяк випадок розгорнувшись так по житах і картоплях, на них від Княжого полоснуло шаленим кулеметним, а потім і мінометним вогнем. Заговорило з Княжого, заговорило з Хильчиць і із Скваряви…

То вже був безнадійний бій.

Кілька разів розстрільні підіймалися й кидалися на приступ у проміжок між Княжим і Хильчицями і кожен раз були відкидані з великими втратами.

Тут можна здуріти з одчаю. Петро зовсім посірів і вибився з сил. Він бачив усю безнадійність операції, безнадійність їхнього становища й одчайдушно кидався перший вперед, але, побачивши, як падають товариші й як вони відступають, вертався назад, мало не плачучи. Він би ладен уже був умерти, але кулі його чомусь не брали, оминали, ніби він заговорений…

Дорого коштував цей бій.

Група їхня дуже поріділа. Багато загинуло з тих, що вночі так щиро сміялися з оповідання про Броди й так щиро зголосилися йти на прорив. Загинув і сам веселий оповідач — його розірвало міною. Загинула й половина німців. Але живі не нарікали, билися хоробро й затято.

Тільки ж, гай-гай! Спізнилися вони. А батогом обуха не переб’єш. Треба шукати іншого, слабшого місця.

Скориставшись з того, що знялася буря, загриміло й линув буйний дощ, загін відступив. Петро ледве знайшов Романа. Коли б не дощ, то, може, й не знайшов би. Кінь тинявся по житі, а Романа не було. Бо Роман лежав на землі непритомний, він пішов був зразу з розстрільнею до бою, та скоро звалився безсило. Дощ опритомнив Романа, він очуняв і застогнав. Саме вчасно. Петро почув голос, підбіг, звалив Романа на свою широку спину й подався слідом за товаришами в дощову мряку… Коня вони покинули, бо він уже їм не потрібен, він тільки зраджує їхню присутність.

Кінець. Уже їм не видертися з цієї пастки, з цього котла смерти. Це тепер ясно. Від тієї думки, власне, від того болісного переконання душа Петрова заячіла тужно, як на смерть розкремсаний птах. Але він зціпив уста й мовчав.

Рештки загону відійшли далеко від місця бою й залягли в житах. Попадали змучені на землю й так лежали. Ніхто ні на що не скаржився, ніхто ні на що не нарікав. Не нарікав ніхто й на Петра. Що ж, значить, така їхня доля. їх давно вже покинено напризволяще, на самих себе. А яка з них сила?! Супроти такого ворога!

Петро зціпив зуби й думав, думав. Не відчував навіть власної рани. Не відчував утоми. Відчував тільки відчай, метався серцем і душею за цих людей, шукав думкою виходу й не знаходив його. Передумував, чи не винен він у біді цих людей. Ні, він не винен у біді цих людей. Він не винен ані в Романовій долі, ані в долі цих німців, що виявилися такими симпатичними, такими щирими товаришами, ані в долі інших.