— Ну, ну, — заспокоїв Петро той одчайдушний лемент. — Свій! Сидіть тихо. Скоро вже все скінчиться, й тоді вилізите. Всі ви будете живі. Живі! Чуєте?.. — і закрив ляду та й пішов, заточуючись, геть. Він хотів, щоби вони всі залишилися живі. Зрештою, його брали завидки до тих крикунів. Безперечно вони лишаться всі живі. Трохи наберуться страху, але для них той страх вже кінчається. Зрештою, то діти, для них життя ще не жите, їхня порція страждань ще впереді, а за це, що було й що діється, вони одвітчики. Як шкода, що він не маленький отакий цвіркун, що він не сидить отак в погребі й не кричить отак голосно й до смішного несамовито.

Після сходу сонця стало для них погано, зовсім погано. Вони мусили рухатися все на виду. Сонце відібрало у них один дуже цінний шанс — несподіваність нападу й невидимість їхньої кількості і взагалі невидимість їх. Крім того, з денним світлом почала діяти ворожа авіяція.

Але для них не було вибору. Вони не могли засісти десь, заховатися та й чекати ночі. Для цього вже їм не дано часу. їм дано раховані короткі хвилини, й вони мусили з них скористатися, незважаючи ні на що.

Швидкість, швидкість і ще раз швидкість! Тепер це їхній шанс.

Гуркіт бою на півдні тривав далі, то притухаючи, то розгоряючись знову. Група чимдуж квапилась туди. Коли гуркіт бою затихав, усіх огортала тривога, а то й розпач — значить, або тих, що там проривалися, розбито, або ж вони прорвалися й відірвалися від ворога й від них теж і тепер, живі й радісні, прямують без перепон до волі, до життя. В обох випадках їхня власна перспектива погіршувалась.

Коли ж гуркіт бою вибухав знову, з ще більшою силою, тоді всіх огортала радість. Значить, наші ще тут і їм судилося, може, з’єднатися й разом пробитися.

Тим часом до того гуркоту було далеко. Ой, як далеко!

І не так тому далеко, що багато кілометрів, як тому далеко, що всі шляхи їм перетяті, що всюди, куди не повернись, ворог, з яким треба битися… А з повітря полюють залізні стерв’ятники…

Помалу падали люди. Там один, там два. А там загинуло зразу десятеро від несподіваного ворожого вогню з добре укритої засідки.

Одначе група посувалася все вперед.

Найгірше було з пораненими. Вони плакали, вони благали не кидати їх ворогові на муки й наругу. Якщо не можна їх забрати з собою, то ліпше хай хтось дострелить. Вони просили того дострілювання, як милости. Але в кого ж підніметься рука дострелити товариша, свого друга? І ранені або лишалися конати, або дострілювалися самі.

Спочатку їх забирали з собою й везли на підводах, що звільнилися після того, як довелося викинути міномети через брак мін до них. Але згодом двох коней було вбито, лишився один і не можна було їхати возами, бо й вози потрощено. Для цілого загону це було певне щастя, бо наявність підвід обтяжувала його, зменшувала маневреність, бо не потягнеш же ті підводи на вузенькі стежки, на манівці через броди, через ярки й вибалки. Тим часом відсутність такої обузи, як підводи, збільшувала повороткість загону в ріжній місцевости. Проте брак підвід теж був злом. Ну, де ж ти дінеш тих ранених!? Та втрутилася доля, поламала вози й побила коней — і проблема була розв’язана. «На все воля Божа!» На тому коні, що вцілів, їхав охляп знесилений Роман. Він був поранений у ліву руку, дуже зійшов кров’ю, але не хотів дострілюватися, як не хотів і лишатися.

«Коли ти маєш ще цілу праву руку й можеш нею стріляти, а особливо, коли є так багато охочих тебе вбити з-за кожного куща й. з ясного неба, не поспішай убивати себе сам!» Так розважав уголос Роман, сидячи охляп на коні, гарячкуючи, ніби з високої трибуни повчав товаришів набутою за таку дорогу ціну мудрістю.

Утома, спрага й голод допікали хлопців не згірше за ворога.

Похмарило. Небо затягло сірою суцільною ковдрою, вірніше, безліччю ковдр, згромаджених одна на одну. Збиралося на дощ.

Це було гарною прикметою, само небо допомагає їм. Стало легше. Принаймні щезла небезпека з повітря. Хмари йшли низько, ніби захищаючи цих вимучених, стерзаних, зацькованих, обшарпаних і вже деяких босих людей (деякі побили свої черевики й чоботи а в деяких вони лишилися в мулуватих потічках та в торфовищах).

Група вийшла на шлях Красне — Золочів. Це не був просто собі шлях — це був своєрідний запис великої трагедії, на кілька відмін. Обабіч шляху поле захаращене кістяками спалених машин, розбитими танками кількох систем, побитими возами. В багатьох місцях димилася спалена земля, так нібито під землею щось горіло й дим пробивався на поверхню… Посередині й скрізь, де оком кинеш, зяяли величезні вирви й малі «лієчки» від дрібніших бомб… Багато трупів, розкиданих в ріжних позах… Проте шляхом легше йти.

Одначе зі шляху їх скоро зігнали танки, з’явившись ген з півночі… Та їм і так треба було звертати вправо. Хлопці зійшли зі шляху у вибалок, а далі в ліс і подались навпростець, орієнтуючись на рокіт бою.

І от. як вони вже були зовсім близько, грім бою ущух. Урвався нагло. Затих. Тиша. Де-не-де пакне поодинокий постріл чи коротка серія з ручного автомата, і більш нічого. Таке враження, що хтось хотів знову підпалити ту веремію, яка так гарно шуміла, але це йому не вдавалося. Веремія вщухла.