— Гм, — скззав нарешті Максим, оговтавшись. А потім додав глузливо: — На кого ж ви покинули ОСО армії, товаришу? Га?..

Тут Кутузов шарпнувся, стрибнув убік і панічно побіг, подався стрімголов, вистрибом, як козел. І торбу забув. Торбу підхопив його супутник і подався слідом.

— Ха-ха-ха!.. — сміявся Максим, тримаючи паляницю й навіть не бачачи її. Він не в силі був стримати реготу, що душив його. — Ха-ха-ха!..

Як він сміявся! Але як він, одначе, сам виглядав при тому! Обірваний, з порепаними губами, з божевільне запаленими очима, босий!.. Голос його був хрипкий, навіть не подібний до людського. Коли б хто побачив його в цей час, почув його той сміх, він би кинувся з жаху тікати геть, ламаючи кущі головою й викручуючи власні ноги

« — Та на кого ж ви покинули ОСО армії, га?!.Га-га!!.»

Максим поривався кричати це навздогін, але нічого з того не виходило, лише хрипкий регіт. Він сміявся й дивився, як ген-ген мелькали дві сірі плями, віддаляючись. Вони подались не в тому напрямку, куди йшов Максим, але однак у протилежному до того, куди пішли всі «часті» й усі «ОСО» дивізій, корпусів, армій. Здорово! Господи, а який у нього, у того Кутузова, був змучений і переляканий вигляд ще до того, як він побачив і впізнав Максима. Урвавши сміх, Максим провів рукою по чолі, пригадуючи обличчя Кутузова перед втечею.

«Гнаний жахом. Так, він біжить, гнаний тваринячим жахом! Він біжить десь світ за очі, в смертельній нудьзі і… голий. Так, сам перед собою в думках він голий, і йому здається, що всі його таким бачать, хоч і добре вбрався він у чужий одяг.»

Постоявши, Максим махнув рукою й здивувався:

«Паляниця!!? Ще й свіжа зовсім!»

І вчепився в ту паляницю зубами. Відкусив шматяку і жував, жував, жадібно, як дикий вепр. Але проковтнути так і не зміг, — за шлунок і за горло хапали корчі. Ні, не сила було проковтнути цю таку пишну, таку білу й гарну паляницю. Не тому, що вона від Кутузова (о, Максим зовсім не з таких забобонних чи дурних, щоб метатися на хлібові), а тому, що його все нутро підіймалося бунтом проти самої думки про їжу.

Так і не з’ївши ні крихти, Максим зітхнув і засунув паляницю за бовт пальта.

«Гаразд. Якщо «він» побіг отак, то мені треба лівіше».

І, виломивши палицю, пішов лівіше.

Від зустрічі з Кутузовим Максим мав щонайменше дві користі. Перша — це паляниця. Хоч він і не годен був з’їсти її зараз, але, може ж, він її таки з’їсть потім. А друга користь — це та, ще, «відв’язуючись від ворога» й прямуючи все лівіше й лівіше, він, виявилося, випадково натрапив на вірний курс. Уже за годину ходу він побачив, що ліс кінчався, а за ним простягався луг, за яким ген-ген-ген уже виднілися села й хутори понад великим трактом. Не виходячи зовсім на край лісу, Максим пішов рівнобіжне йому, приблизно метрів зі 100 — 200 галявиною лісу. Йому аж полегшало, — так, неначе на душі розвиднілось. Головним чином — від певности, що він ішов правильно, не роблячи зайвих петель.

Як і в глибині лісу, тут теж не було ані доріг, ані стежок, — сам рівний, цілинний сніг. Але він помилився щодо стежок. Дійшовши до околиці, він раптом натрапив на стежку, — невелику й не добре стоптану, але все ж таки стежку. Вона була давно ходжена, завалена снігом, а потім по ній пройшлося на свіжо, видно вчора або вночі, кілька собак. А може, навіть то пройшла вовча тічка. Можливо. Це ж був уже березень, отже — час вовчого тічкування. Але з останньої можливости Максим не зробив аніякісінького висновку, — для нього-бо всі вовчі тічки в цьому світі не мали тепер ніякісінького значення. Хіба що от він з того мав уже користь — стежку. Хоч вона була й поганенька, але нею йти було все ж таки легше, ніж по цілині.

Так тією стежкою Максим і йшов.

Він ішов не зупиняючись, бо після зупинок йому було тяжко, дуже тяжко вставати. До того ж він мусив квапитись, бо йти було ще так далеко, що аж острах брав, чи він таку відстань у такому стані зможе подолати. При думці про це він затинався. Якщо він хоче таки дійти — він мусить іти, мусить! І він дійде!.. Навіть тоді, коли б він мав уже останній ступінь гарячки, він однак мусить іти, — тим більше мусить іти! Без зупинок… Звичайно, воно можна було б і сісти, а потім якось і звестись, але це, по-перше, коштувало б йому величезних зусиль волі, а по-друге — що, як тієї волі раптом не вистачить? Що тоді?..

І він ішов. Найбільше, на що він міг ще собі дозволити, — це постояти на ногах, спершись на костур.

…Як привабливо! Як добре б оце лягти й задерти ноги догори…

І тяжко було втриматися від цієї спокуси. Але він тримався, бо знав, що в його стані це було смертельно небезпечно, — можна лягти й уже ніколи не встати. От би він зараз ліг і — і, напевно, загойданий втомою та пропасницею, заснув би — ну й усе!.. Коли він про це думав, його огортав страх: а що, як у нього ослабне воля і він піддасться на спокусу?

І він гнав думки про сон і спочинок від себе геть.

Кинув малий костур і виламав собі більший. І, підпираючись ним, ішов, мов патріярх чи який біблійний пророк, поважно, величаво і — ледве втримуючись, щоб не завалитися набік у сніг. Хитався не тільки від утоми, а ще й тому, що намагався ступати по вузенькій стежці, а це вже для нього було так трудно, як п’яному пройти по вузькій рівній дошці. І він був мовби п’яний. І, мовби в п’яному марінні, Максим, ідучи й спотикаючися, думав: