Добігши до склепів, Максим поминув їх і увігнався геть аж у вулицю, а потім у перевалок, ще в перевалок, а потім у зовсім вузюсіньку, глуху, мовби сільську, криву вуличку… І там уже пішов собі спокійною ходою. Тут він був уже вільний! Хай гудуть собі літаки скільки хочуть. Це навіть добре, що вони гудуть, хай погудуть трохи. Хто-хто, а вже ті «свої», що його везли, то напевно так позабігають, що потім і самі себе не познаходять. Вони якщо й бувають часом хоробрі, то тільки в великому гурті, коли можуть власним криком заглушити жах.
Вийшовши вуличкою до урвища над замерзлою Ворсклою, Максим сів на призьбі під чиєюсь маленькою покинутою хатою, що стояла над тим урвищем, і в блаженному спокої радісно простяг натомлені ноги, підставляючи їх під тепле проміння сонця. Задер обличчя до того ж таки сонця й завмер, мов задрімав. По небу пливли ясні березневі хмари. Поміж ними небо синіло сліпуче. Було затишно, лагідно, навіть весело. То нічого, що просто над головою кружляли літаки, зате людей навколо нікого не було. На літаки ж Максим не реагував. Він не зареагував навіть тоді, коли просто перед ним унизу нагло рвонуло лід на Ворсклі, понісши той лід разом із водою, димом і мулом у синє небо, — то впали підряд три бомби, зробивши три велетенські чорні гейзери.
«Глушить рибу», — посміхнувся Максим про себе.
Коли осіли гейзери й на Ворсклі лишились тільки три великі чорні кола, Максим побачив, що то він, той небесний пірат, не «рибу глушив» і не здуру ляпнув туди, — бомби лягли якраз там, де проходив через лід широкий шлях.
«Бач, сучий син!.. Який видющий!.. »
Але відразу ж забув про це. Сидів блаженно, не рухаючись. Було млосно й ліньки навіть думати — що ж далі?
В голові приємно гуло, а під повіками, коли заплющити очі, пливла химерна кольорова веремія — червоні, зелені, жовті, сині кола. Ціла веселка. А. в ній оберталося мінливе, мерехтливе слово — «Грайворон»…
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
Максим шарпнувся й розплючив очі, — йому виразно відчулось: ніжні, теплі дитячі рученята (синові!) пестили, голубили його обличчя, гладили чоло, повіки…
Ні, ніде нікого. Лише серце калатало шалено та мізок бив на сполох:
«Іди! Іди ж!!
Так. Треба йти. Максим зосередив усю свою волю на цій думці й почав пильно розглядатися навколо, вивчаючи ситуацію та розмірковуючи, як тепер йому слід поступати.
Просто, ген за Ворсклою, попіл, сизим лісом, роблячи величезну дугу навколо Грайворона, обходячи це химерне місто стороною, тягнувся великий шлях Суми — Білгород, захряслий потоком людей і війська. В цей великий шлях вливався менший — той, що йшов через Грайворон. Пробігши ген ліворуч повз низку кузень і ще якихось одиноких споруд; він вливався в великий шлях, як потік у велику ріку, на зламі сизої дуги. Було видно, як по меншому шляху мчали вскач комашини-вершники й, добігші до великого, зникали в рухливій лавині. Запрядені цугом коні тягли туди гармати також бігом. Бігли й цілі маси людей… А поза шляхом — ліворуч і праворуч, переходячи річку, луки й поля глухими стежечками й так навпростець, сунули поодинокі чорні цяточки — все в одному напрямку.
Вовчий інстинкт підказував Максимові, що йому теж треба йти в тому напрямку. Бо йти зараз так просто назад — це божевілля. Сидіти ж тут — теж божевілля. Треба йти на той шлях, у юрби, й посуватися з ними, з юрбами, вперед, на північний схід. До ночі. Лише до ночі. А потім… Потім — кругом! — і назад. Назад — вперед! Ось це й буде тактика. Тільки не по-лєнінському («крок уперед — два назад»), а по-своєму: крок назад — сто вперед! крок удень, сто вночі. Ніч — спільниця всіх відважних. Скільки за ніч можна пройти! Ого!..
А ще підказував йому інстинкт, що йому ні від кого не слід сподіватися допомоги й що не можна знайти спільників на той божевільний рейд, яким єдино можна в цій ситуації врятувати життя. Вовчий рейд. Невпинний і… без їжі, без вогню, без взуття, в гарячці… Цього рейду ніхто, ніхто, ніхто не витримає. Це — за межею можливого. Його не може витримати тіло, його може тільки витримати залізна душа, залізна воля, що здібна ступати навіть по власній крові, новіть поламаними вже й поторощеними кінцівками…
Паморочилась голова й холонуло серце перед явною неможливістю той іспит витримати, перед нездійснимістю мети, перед неймовірністю рятунку. Закрадався сумнів… Але він уперто зціпив зуби й відганяв геть усякі сумніви. Він найбільше боявся сумнівів — як зради, як ворога в собі. Мусить! Він мусить дійти! Мусить!.. Він умре, напевно вмре. Але тільки переступивши поріг свого дому. Тільки зазирнувши в очі синкові й своїй вірній дружині, тільки посміхнувшись до них востаннє. Хоч на три цалі, але переступить поріг і вмре вже по той бік порога…
Це було шалене, всеобіймаюче й всеохоплююче бажання. Воно його полонило, воно заволоділо душею й серцем, опанувало всю його істоту, як дикий голод, — ні, як гарячка. Так, це була гарячка піднятої на божевільний двобій, гордої, ще ніким і ніколи не упокореної волі, що на грані можливого за всяку ціну хотіла перемогти.