Про УКРЛІТ.ORG

Людина біжить над прірвою

(1948—1949) C. 60

Багряний Іван Павлович

Твори Багряного
Скачати текст твору: txt (1 МБ) pdf (691 КБ)

Calibri

-A A A+

Над людським звалищем, у смороді лахміття, випарів і махоркового диму, тяжка, як сам той дим, стояла зловісна, брудна лайка. Люди гризлися за місця біля вікон, за те, хто з них був чи є «ворог народу», а хто ні, — хто… «правильно», по заслузі сидить у цій «буцигарні», а хто «безневинна жертва»… Гризлися за те, хто «чесно жив», а хто з німцями співпрацював, хто любить совєтську владу, а хто ненавидить… Причому все те говорилося якнайголосніше, щоб чула варта за дверима, щоб чув карнач, а то й «сам Заєць». Люди билися кулаками в груди й клялися… й проклинали… І дубасили словами один одного, а від слів переходили й до кулаків.

Все це вирувало, ворушилось, як мурашник, — ні, як черва. А посередині того коловороту лежали Максим із Костиком. Хлопець дрібно тремтів. Він ніколи не був у такій ямі, і його дитяче серце огортав панічний жах. А Максимове серце огортала туга — ні, нудьга. «Любов!.. Ідеї!.. Бог!.. Честь!.. Ха-ха-ха!» — бриніли Соломонові слова. Його дух витав тут, як дух злого генія, аж Максимові ставало моторошно…

Серед ув’язнених найбільш горлатими, найбільш «відданими Сталінові й партії», найбільш «чесними» виставляли себе ті, що були вчора підручними в Зайця, — поліцаї з «любові до мистецтва», гестапівські попихачі й ті «заплічних справ майстрі», що так по-мистецькому орудували намиленою мотузкою. Вони били себе в груди й напосідалися на всіх інших, тероризуючи їх своїм горлатим пащекуванням. Інші огризалися, нагадували крикунам учорашнє, тоді вибухав й стояв божевільний клекіт — клекіт оскаженілих людей. Тюрма аж стугоніла від лютого ревища.

І раптом… Раптом усе вривалося. Люди заклякали, аж стукаючи лобами об підлогу, тиснулися в кутки, стогнали й хрестилися, згадуючи Бога й «Царицю Небесну», і лежали тихо-тихо, шепочучи молитви… Це над дахом проходив смерч — там гули літаки, налітаючи черговою хвилею на місто й бомблячи його з низького лету. Люди шаленіли від жаху. Вони влипали в підлогу, тремтіли й говорили тільки пошепки, ніби боячись, щоб їх не почула, пролітаючи над дахом, смерть. Але літаки пролітали і… І тоді за ними вслід зривався скажений вихор матюкні «в Бога, в Богородицю, в янголів, у всіх святих і їхніх заступників»… Розквитавшись так із літаками, бралися знову до перерваної баталії. І знову все, як було й перед тим: клекіт і ревище…

І ось серед такого ревища, як його завершення, зринає нагло гістеричний голос. То, скориставшися з маленької павзи, якась істота б’є себе кулаком у груди, ридає й вигукує:

— А в усьому цьому винні вони — ті газетчики та коректори різні!.. Вони позводили нас із ума своїми газетами!..

І скреготить зубами, що вчасно не повішав їх усіх, і пропонує спосіб розправи з ними — колесувати, четвертувати їх і т. д. за те, що от їх «бідних до такого довели».

Костик злякано втягає голову в плечі й тиснеться до Максима. Він боїться. І він має рацію, бо серед цієї роз’юшеної людської стихії до безглуздого самосуду зовсім-зовсім близько. Причому будуть бити й убивати такого-от Костика за те, що він «проклятий коректор», і професійні вбивці, й люди, які ніколи курчати не вбили, які колись любили пташок, і дітей, і книги, й церковні співи… Всі вони, ці люди, тепер пустилися берега. «Оголилися», мовляв Соломон. Тут-от оголилися їхні серця, і в тих серцях був тепер лише чад.

Знову літаки — і знову все падає ниць, а як небезпека минає — знову розливається той чад, чад зненависти й злоби. Це так ошалілі з переляку люди робили «репетицію», бо ж… Бо ж усі кожної хвилі чекали Спец-Трибуналу.

Найбільше, мабуть, дісталося в цьому звалищі німцям. Не тим, що десь там літали й бомбили, а тим, що були в камері, їх було троє. Троє військовополонених — недавніх німецьких салдатів. Власне, від їхнього салдатства, від їхньої величі військової, в них тепер нічого вже не лишилося. Хіба що лише старі, брудні, подерті й завошивлені штани. І все. Замість чобіт, на них були якісь мотузяні лапті, замість шапок — нічого, а замість шинелів — старі сірі коци. Вони куталися в ті коци й тиснулися один до одного. Вони навіть не сиділи — вони, тиснучись отак, стояли купкою, бо не було для них місця, щоб сісти чи лягти. Та й не брак місця змушував їх стояти й злякано, з невимовною нудьгою тиснутися один до одного, а те, що всі їх злісно штовхали ногами, наступали на пальці, ходили по них, зумисне підбивали під коліна, ще й обкидали нечуваною лайкою. Дрібно тремтячи, полонені стояли в найгіршому місці — при вихідних дверях у тісному коридорчику, біля «параші», нагадуючи собою безмовних телят, притягнених на заріз. Ті, що підходили до «параші» за потребами, мочились їм на ноги, й кожен знаходив спосіб якось виявити свою безмежну до них зненависть.

Не розуміючи мови, німі поневолі, німці дивилися здивованими, жалібними очима, відкривали роти, мовби сподівалися ними щось почути й зрозуміти. Але з них вистачало й інтонації голосів та мови вчинків. Серед усіх упосліджених вони були тут найбільш упосліджені.

Особливо в критичній ситуації вони опинялися кожного разу після налету німецьких бомбардувальників. Коли ті бомбардувальники вже віддалялися, тоді маса, вставши з колін і з черев, була недалека від того, щоб тих трьох «фріців» геть розтерзати…

 
 
вгору