— Добре, завтра перевіримо. А тепер — увага!

Почалась перекличка, але особливим способом: начальник міліції дивився в список і тихо питав, звертаючись не до в’язнів, а до Зайця: «Степанюк?.» і т. д., а Заєць шукав очима названого у вишикуваній лаві й відповідав: «Є!»

Заєць знав майже всіх людей у лице, хоч тут були люди не тільки з міста, а й із довколишніх сіл. Лише кількох осіб він не знав і повторив запитання до лави, а до кожного, хто відгукнувся, підійшов і подивився пильно, щоб запам’ятати.

Після переклички відкрили крайні двері в темну кімнату й упхнули в’язнів туди. Кімната до їхнього прибуття була порожня. Ясно, що її спеціяльно було приготовано для цієї групи, на замовлення О. В. армії. Значить, ця група спеціяльно мала бути ізольована від усіх інших. «Група особливого призначення», — понуро й уїдливо зіронізував хтось, укладаючись у темряві на брудній підлозі.

Кімната була занадто тісна для 38-ми осіб, але то було, може, й краще. Люди полягали в темряві просто, як стояли — в бруд і сміття, притиснувшись щільно один до одного, як спресовані оселедці, і від того стало тепло, м’яко бокам і затишно. Максим, правда, почувався трохи зле, бо хоч і звикав усе життя, але ніяк не міг звикнути до двох речей у світі — до тюрми й до армії, ненавидячи їх усіма фібрами душі передусім саме за знеосіблення людини в масі. Але — гай, гай!..

Уклавшись щільно, люди відразу поснули. Принаймні — переконалися, що вони ще були на цьому світі й що ця ніч іще належить їм.

На весь цей гурт не спав, може, один лише Максим. Сон давно вже його не брав. Він лежав, тримав сонну Костикову голову на плечі й дивився вгору, в темряву, за якою ген там десь було зоряне небо. За стелею, що теоретично існувала (а може, й не існувала?) десь у цій темряві, за дахом, за хмарами, якщо вони нависли, — за цілим рядом тяжких стель із диму, пороху й хмар — було все ж таки, нарешті, десь зоряне небо. Зоряне небо!.. Але Максим навіть не робив із того ніяких філософських висновків…

Це вже була тюрма! Коли вранці тридцять восьмеро людей зорієнтувалися, то довідалися раптом, що їх тут у цій будівлі було не тридцять восьмеро, а щонайменше вже сотні чотири, і що були вони лише маленькою часткою вже великої армії. І армія та зростала з кожною годиною. І дивно — люди цьому зраділи. Так, зраділи й раділи. Але, зрештою, нічого дивного в цьому не було. Це був звичайний вияв страшного людського егоїзму: летячи в провалля самому, радіти, бачачи, що ти не сам, а що з тобою летять і тисячі інших — чим більше, тим краще! Добре, що туди пре цілий світ! Коли вже гинути — так з музикою й усім разом!..

Тим часом у цій тюрмі не годували й не поїли. Та люди й не нарікали, не домагались нічого, бо було кожному не до їжі, лише кожен робив із того сумний висновок: раз не годують, значить… Старий дід, староста колгоспу, що «партизанів не вішав», пояснив це так:

— Який же дурень годує свиню перед тим, як її різати?

Але їх не ліквідували цієї ночі, значить, щось із ними затівали спеціяльне. Говорили, що над цією групою має бути «показовий суд».

У вікно, забите нашвидку шпугами та шматками заліза замість ґрат, видно було подвір’я. А на подвір’ї вражала неймовірно велика кількість варти. І всі вартові були озброєні, мовляв, «до зубів». І насамперед — озброєні ручними кулеметами, а вже на придачу — гранатами, револьверами.

Ген за подвір’ям стовбичили, плачучи, поодинокі жінки й діти. Потім вартові прогнали їх геть, і вже не стовбичив ніхто.

А недалечке за подвір’ям, навгороді, стояла зенітка; біля зенітки — порожні сани, а може, й з набоями.

З тюрми нікого не виводили, але в тюрму приводили й приводили все нових і нових в’язнів. Уже люди не вміщалися, тому групу приведених жінок не було вже де примістити всередині тюрми і їх примістили на подвір’ї, під шопою, змусивши їх сидіти на якихось поламаних, безколісних полудрабках, на пеньках та на різних старих ящиках і діжечках. І вони сиділи, скорбні, як ті жони-мироносиці, кутаючись у великі хустки й коци, сиділи, похнюпившись, нерухомо, мовчки. А біля них походжали вартові — важно так, «героїчно», грізно, мовби робили не знати яке велике «історичне діло»!..

В тюрмі стояв глухий гомін, гуд. А в світі навколо, здавалось, була тиша. Але так було тільки зранку. Пізніше ситуація почала мінятися. Вулиця Широка була справді широка, вулиця-магістраля — шлях відступу й наступу армій. Крім того, це був район кількох заводів, касарень, більш-менш показних будинків, де раніше містилася навіть німецька комендатура, а також інші установи, і, може, саме тому тепер німці вибрали їх за мету свого бомбардування. До того ж іще й центр міста звідси був близько.

Словом, ситуація почала мінятися в той спосіб, що над містом взагалі, а над тюрмою зокрема, почало дедалі все докучливіше гудіти. Заляпотіли по місту зенітки. Загримотіли бомби. Найкраще зміну ситуації можна було простежити, спостерігаючи поведінку тюремних охоронників. Вранці вони жваво погукували, посвистували, загонисте й зухвало лаялись. Потім посмирніли. Потім почали тулитися до стін, втягаючи голови в плечі, а на в’язнів, якщо котрийсь уже дуже висував голову у вікно, кричали гістерично. Потім перебігали від схованки до схованки — перелякані, бліді. А по місту гуляли бомбові смерчі, дедалі — буйніше, дедалі — інтенсивніше. Хвилі налетів усе частішали й ставали все з більшою кількістю літаків.