І вже мала образитись, — чого ж це він, мовляв, такий гонористий? Чи, може, з таких великих панів, що до бідної матері не хоче зайти, незважаючи на добре слово?..
Нарешті Максим таки почалапав до хати слідом за жінкою.
А в хаті вона посадовила його на покуті, як дорогого гостя, а тоді, обливаючись буйними сльозами, почала розпитувати, а чи не бачив же він і її сина молоденького та й її чоловіка старенького десь там?.. Отакі от вони й отакі… Вигнано їх із торбами «часть свою доганяти», погибель свою шукати… і вони пішли десь, як у тую неволю злую турецькую… З тими… Бодай їм… Чи не бачив же він, га?.. Вона вже всі очі продивилась-видивилась, виглядаючи. Хто не їде, хто не йде — всіх питає-розпитує… А йдуть, ідуть люди! Багато отак пройшло вже. Чимало й умирає по дорозі, а німці та «свої бандити» ще їх і розстрілюють. Та вони крізь вогонь і крізь смерть, спотикаючися, біжать… Которі сильніші — доходять… А її син — орел хлопець! Як дуб кремезний. Та й старенький її, нівроку, ще кремезний, трижильний, — на каторзі совєтські й був і не загинув! А тепер от — нема…
Жінка побивалася, заглядала Максимові в вічі та все розпитувала, плекаючи іскру надії. Максим дивився на неї, слухав її, і було в нього таке відчуття, ніби він перед нею тяжко-претяжко завинив, перед цією матір’ю, бо ж не бачив ні її сина-сокола, ні її чоловіка старенького. І чом же він їх не бачив, не зустрічав де-небудь?!.
— Ні, не бачив, — проказав він із жалем, зітхнувши тихо. — А може, й бачив де, та, не знаючи, як впізнати?.. Ідуть десь! Авжеж, ідуть… І прийдуть. Всі «трижильні» прийдуть! Неодмінно… Всі…
І потішав матір Максим, і підбадьорював її, щепив гілочку надії, як гілочку цвіту вишневого, в її серці, а сам ледве сидів, — хата йому пливла шкереберть.
Хата пливла шкереберть, проте Максим усе в ній чітко бачив. Чиста, затишна, малесенька хатина на дерев’янім помості, зі стилевим українським стародавнім килимом над дерев’яним ліжком, з маленьким портретом Шевченка, що висів біля покуття, мовби образок, під королівським рушником, понад усіма фотографіями, що ними була обліплена вся стіна. Посередині — чепурна піч, заслонена дерев’яною заслінкою й завішена понад припічком ситцевою шторкою. На другій стіні — під шклом у рямці диплом інженера-хеміка, а поруч, теж у рямцях, — «Похвальні грамоти» та листи відзначення.
— То синові… а то доччині… — каже мати й витирає сльози, помітивши, що Максим туди дивиться.
Максим дивиться на портрет (велике фото) дівчини в формі авіятора.
— Царство небесне… — каже мати журно. Вона виплакала рясні сльози і тепер дивиться поперед себе задумано, самими лише вогкими очима. А далі похоплюється:
— Господи, Боже мій! Що ж це я!.. Та ви ж голодний… Та ви ж і змучений, та ви ж…
Вона хотіла сказати «хорий», але не сказала. Знала, що то не було для Максима секретом, але не хотіла про те йому нагадувати. «Цур йому! Може, воно, дасть Бог, минеться». Вона швиденько кинулася до печі й заходилася поратися там, відкривши заслінку, а Максим дивився на її старовинний, такий стилевий святковий одяг, на її пишні, гаптовані рукави сорочки й збагнув:
«Та це ж вона вирядилась так (немов до церкви чи на велике свято) спеціяльно для сина й для свого чоловіка, що їх виглядала. Цілий день, а може, вже й кілька днів отак, сина й чоловіка свого виглядаючи (ось-ось прийде, ось-ось застукає хвіртка, затупотять ноги біля порога!), вона прибралась в свій найкращий одяг, як у багату надію. Але вони не йдуть…»
Максим дивився з замилуванням на цю матір, а перед очима йому вставав його дім.
«Іти! Треба йти!.. Швидко-швидко! Поки не пізно…» — застукала, наче молотком у тім’я, тривожна думка.
«Вони до неї теж прийдуть. Вони там десь отак ідуть. А може, вже й рачки лізуть… Але ж лізуть!»
Мати насипала борщу й поставила його на стіл, поклала картоплину, замість хліба, ложку, ніж…
— Присувайтеся, їжте, ради Бога, прошу вас, їжте!.. Вибачайте, але що є… От би горілки! Але де! Нема. Нема хлопців — і горілки нема. Прошу ж…
Стіл накритий білою-білою скатертиною. Максим не хотів їсти, але й не хотів завдавати жалю цій бідній матері, тож присунувся й узяв ложку. Але їсти все-таки не міг. Не тому, що борщ був не добрий, — ні, борщ був напевно добрий, бо ж був звабливий своїм виглядом і жирний, але… Дух їстивного вдарив у ніздрі, й голова пішла обертом. Його раптом занудило, аж наче все всередині перевернулось, протестуючи, з дикою якоюсь відразою від їжі. Він тримав ложку з набраним борщем, і рука його тремтіла. Він її хотів стримати й не міг. Рука тремтіла від корчів усередині все дужче й дужче, борщ розхлюпувався на білу скатертину, але він не бачив. На чолі йому виступив піт. Аж сам здивувався, що то з ним діялося, — всередині ніби хто вчинив шалений протест проти його наміру їсти…
Так він і не зміг не то проковтнути, а навіть і наблизити до рота того борщу. Потримав, потримав ложку, розхлюпав борщ, а тоді решту вилив назад у миску й безсило поклав ложку на стіл.