Не маючи постійного заробітку і в кінців травня почувши про появу бригади, що уклала угоду з колгоспом про вимощення дороги до сусіднього села, Адам поспішив з’явитися на ясні очі бригади. Дізнався, де вони знаходяться, і з самого рання підійшов до хати, котру знімали прибульці, а коли зайшов, побачив за столом, заставленим напоями і наїдками біля десятка плечистих чоловіків. У повітрі стояв стійкий запах перегару й пелена цигаркового диму затіняла риси їхніх облич.

— Здрастуйте! — привітався Адам.

— Здоров будь, якщо не жартуєш хлопче. Чого прийшов?

— Ви та бригада, що буде укладати бруківку до сусіднього села?

— А твоє яке діло?

— Вам люди ще потрібні?

— Це ти людина?

— А що, не схожий?

— Не дуже. Це ти хочеш працювати? Відповідай або йди геть, гуморист задрипаний, — почув у відповідь непривітне, зле.

— Так.

— Скільки тобі років?

— Вісімнадцять.

— Тебе ж в армію заберуть.

— Мене не заберуть. Я звільнений.

— Дефектний?

— Ні. У мене батьки інваліди. Їх нікому доглядати — я у них один.

— То може скажеш, що з ними? Чим вони займаються?

— Глухонімі. Займаються домашнім господарством.

— А вони згодні? Нам скандал не влаштують?

— Ні.

— Що ж ти умієш робити? Лопатою працювати, вимощувати камінням вулиці?

— За пару днів вимощувати буду не гірше за вас. А лопату тримаю з дитинства.

— О — о — о!.. Якщо не лінивий, тоді приходь.

— Коли?

— Та хоч завтра. І лопату з дому прихопи.

— На котру годину?

— На восьму.

— Так рано?

— Якщо для тебе це рано, тоді спи. І не приходь.

— Добре, — погодився Адам. — Я буду.

— А як же тебе звати?

— Адам.

— Ти диви?.. — подивувався старший, мабуть бригадир. — А Єва у вас тут є? — запитав не без іронії.

— Є! У нас тут усе є. Я буду, — ще раз підтвердив своє рішення хлопець, на що чоловіки якось дивно перезирнулися. — А оформлятися, писати заяву треба?

— Яка в біса заява? Якщо хочеш працювати, приходь і працюй. Гроші за весь час роботи отримаєш, як і ми всі, після здачі дороги замовнику. Зрозумів?

— Так.

— Тоді йди геть і вранці будь, як штик.

— Добре, — обнадієно мовив Адам й поспішив за двері. Коли ж він зачинив їх, бригадир якось кисло посміхнувся й кинув чоловіку, що стояв праворуч нього:

— При нагоді дізнайся в когось, що це за малий і які в нього батьки. Нам зайві руки згодяться, але тільки не зайвий рот. Та й розум і язичок у нього гострі, тому треба дивитися в "оба", — попередив і помахав вказівним пальцем.

— Так, так, — погодилися з бригадиром чоловіки.

* * *

Впродовж двох місяців машини колгоспу в супроводі довіреного бригадира виїжджали з його території у рідну область бригадира, повертаючись на другий день з бутом, який тут же змилені члени бригади з рання до пізнього вечора укладали на завчасно підготовлену для нього "подушку", а машини тим часом знову й знову везли оброблений камінь. Видобування піску й доставку його, води й цементу на дорогу забезпечував сам колгосп, залучаючи до цього своїх працівників і свій транспорт. За потреби працювала й бетономішалка. І робота кипіла — кожен заздалегідь знав своє робоче місце, носив із собою свої інструменти й працював до сьомого поту, не піднімаючи голови. Адам був на підхваті, й перепадало йому, як нікому іншому — усі підганяли, наступали на п’яти і крили матом…

Повертаючись вечорами додому, він так-сяк вечеряв і без пам’яті падав у ліжко. Наступного дня ще затемна прокидався під вимогливий дзвін механічного будильника. Порався по господарству, готував їсти, на бігу снідав; брав, що було, із собою і, ще жуючи й запиваючи знаменитий батон чи український хліб водою, набраною з криниці, чимдуж біг на дорогу, аби встигнути туди до приходу решти бригади — так йому було спокійніше.

Нарешті попереду, за поворотом замайоріла траса обласного значення, до якої вони й повинні викласти цю кляту дорогу. Здавалося, безкінечна гонитва з бутом, землею, піском, молотками й лопатами мала ось-ось закінчитись і це вселяло надію на відпочинок, на перерву в гонитві по цьому замкненому колі — дорога, камінь, молоток, лопата, пісок, цемент, земля, камінь машини, злоба, безпам’ятний сон, пробудження і знову те саме — до знемоги, до нестями… Так відбувалося ще місяць.

І ось стик каменю й асфальту відбувся — останнє каміння буквально вбивається між ними, заливається бетоном і лише тепер, здається, усе стало на свої місця. Ніби так і було. Й від цього на душі стало легше, вільніше… На лицях людей проступила навіть якась розгубленість, ніби щось загубили вони, чи втратили…

До тями привів усіх бригадир.

— Завтра дорогу прийматиме комісія, тож відсипайтесь. А ось після оформлення акта про прийом дороги, бухгалтерія разом з економістами зробить розрахунок оплати наших послуг згідно підписаної мною і головою колгоспу угоди про виконання нами роботи у повному обсязі. Й лише після цього в банку замовлять і привезуть гроші. Тим, хто поспішає додому, аби не марнувати тут час, я порадив би їхати, а за тиждень приїжджайте до мене за грошима — ви знаєте, де я живу. Запитання є?