Про УКРЛІТ.ORG

Шабашники

(2012) C. 1
Скачати текст твору: txt (29 КБ) pdf (71 КБ)

Calibri

-A A A+

У всі часи на Україні були неблагополучні сім’ї, і всі вони, кожна по своєму, були і є нещасливі. Одні дітьми, інші — батьками. Останніх, як правило, значно більше. І всі вони, гамузом взяті, за видами нещасть майже одинакові — одні від "великого розуму", інші — від природних, вроджених фізіологічних вад і хвороб, треті — від згубних звичок. А коли в одних і тих самих людей поєднуються якщо не всі вони, а хоча б частково, то це вже для них і близьких їм — справжня трагедія, тягар для всіх.

У повоєнні роки в одному із сіл Київської області поєднали своє життя двоє молодих глухонімих людей. І не було в той час щасливішої пари — ні в селі, ані в усьому районі. Вони дихали одне одним у своєму замкненому колі спілкування, жили одне одним, лягали спати і вставали єдиним цілим — з єдиним поглядом, спільним подихом…

Та ось народився синок. Назвали його Адамом.

Відбулися хрестини, а з ними з’явилися й "друзі", яких приваблювала молода глухоніма сім’я, куди можна було завжди зайти, як додому й добряче випити за їхній рахунок — за їхнє і своє здоров’я. А разом з цим, не церемонячись, що тебе почують і комусь передадуть мовлене під хмелем — глухонімі не почують і нікому нічого не скажуть, — можна досхочу "накалякатись" про все і всіх, змовитись про щось чи порадитись, а то й поспати, якщо ноги не несуть…

І так із дня в день вони складали компанію молодятам, яким було добре від того, адже їх признали люди, стали шанувати і тепер приходять до них, як до себе додому, — і гамірно, і радісно…

На радість батькам Адам ріс міцненьким, бадьорим хлопчиком, який не тільки добре чув і говорив, а й підспівував щоденній компанії. Та згодом він став проявляти радість лише при батьках, а як збиралася компанія, замикався в собі, вороже зиркав на прибулих і не підпускав до себе. А іноді й виганяв із хати. І ті поступово стали уникати розумного хлопчика, а батьки вже призвичаїлись до чарки… Й почали жити лише з городу і свого підсобного господарства — що виростять, те і з’їдять. А пенсія обох ішла на випивку, що привносила у їхнє життя радість буття, скрашувала "гірку" долю, і для Адама іноді купляли такий-сякий одяг і таке ж бідненьке шкільне причандалля…

Хлопець хоча і пропускав уроки з побутових причин, та все таки вчився добре; як кажуть в народі — усе схоплював на лету. Захоплювався футболом, малюванням, огородництвом; був добрим… Любив копатися в городі, бо від батьків толку було мало. І ще, мабуть, тому пропадав з лопатою біля землі, що хотів їсти.

Аби переконатися в його таланті до живопису, досить було один раз побачити копію картини "Три богатирі", створену ним маслом. Найдивніше було те, що з оригіналу була списана кожна рисочка автора, перенесені на копію усі кольори картини, усі відтінки, кожний штрих… Копія була написана Адамом на полотні розміром півтора на метр. І це — у восьмому класі, при тому, що він ніде не вчився техніці малювання. Хіба що, на уроках з малювання у загальноосвітній школі. Та що то були за уроки… Цього не відають лише ті, хто там не вчився.

Він не раз ділився своїми важкими роздумами про своє домашнє життя-буття зі своїм товаришем по класу Володимиром. А коли той запропонував по закінченню школи поїхати разом до Києва в пошуках кращої долі, Адам категорично заявив:

— Ні, Володю. Ось закінчимо восьмий клас і наші дороги розійдуться. Я батьків не кину. Вони мене народили й виховали — віддали усе, що мали. Без мене вони загинуть.

— Слухай, Адаме! Ти будеш приїжджати на вихідні й допомагатимеш їм. Якщо хочеш, ми будемо робити це разом.

— Ні. Це моє остаточне рішення. Закінчимо вісім класів і я піду працювати.

— Куди? В колгосп? У тебе ж талант. Навіть якщо не станеш художником, то будеш добрим спеціалістом. Адже тобі ціни немає. І зможеш допомагати батькам. По-справжньому.

— До того часу вони пропадуть без мене. Усе! Більше не заводь зі мною цих розмов.

— Вибач, але нічого іншого я тобі не можу запропонувати. Це оптимальний варіант.

— І не треба. Я сам розберусь.

На цьому розмову про спільне навчання і роботу в Києві між двома друзями було закінчено — розділила їх доля. І зовсім не так, як планувалося.

* * *

У радянські часи бригади жителів депресивних областей шукали собі заробітку по всій Україні. Це були так звані "шабашники". У них були свої організатори (бригадири). Вони укладали з колгоспами відповідні угоди. Як правило, це були будівельні та шляхові роботи. За необхідності їхній кількісний склад поповнювався за рахунок найбільш знедолених, одиноких і беззахисних місцевих жителів.

Після закінчення роботи на об’єкті бригадир отримував в бухгалтерії колгоспу усі зароблені бригадою гроші й одноосібно, за згодою своїх бригадних "лідерів", які правили бал у бригаді, ділив їх поміж її членів згідно персонального внеску кожного. Оцінював внесок і визначав розмір зароблених коштів все той же бригадир не без підказки й вимог "лідерів", з якими він організував бригаду. В результаті такого розподілу заробітку залучені до роботи в бригаді знедолені й одинокі місцеві отримували свою заробітну платню з рук бригадира як милостиню, іноді залишаючись ще й боржниками, бо брали на харчі й випивку у бригадира в борг — в рахунок майбутньої зарплати. Опісля закінчення робіт бригада зникала так швидко, як і з’являлася.

 
 
вгору