Володимир натиснув на педаль газу.

* * *

Минуло більше двадцяти років. Змінилася держава, змінились обставини, змінилися люди…

Напередодні осені, одного теплого дня Володимир повертався з Одеси і не втримався. Повернув кермо праворуч, потім ліворуч і незабаром опинився в Острові. З центра села, хати в більшості своїй якого знаходилися на пагорбі, спустився в низину, до річки, де мала бути незабутня йому гатка.

Зупинив машину на давно знайомому підвищенні правого берега й озирнувся.

Ріка пінилась і шумно рвалася в бетонний маленький отвір — як у трубу, повсюдно переливалася через уторований, осілий камінь гатки, а з лівого берега, зразу за гаткою черговий самоскид досипав каміння в дорогу на луках.

Аби не замочити взуття, він роззувся, підкотив штани й пішов гаткою. Про себе відмітив: вода робить свою природну справу, — вимиває піщане дно під камінням, змушуючи його осідати. Заново підсипаний камінь зсувається по боках. Згодом і він осідає, а каміння сиплеться знову і знову, розширяючи зону загачування річки.

Сяк-так по камінцях перебрався на протилежний берег Росі і жахнувся: ріка невпинно намагається обійти гатку за рахунок лук, розмиваючи їх по лівому березі й у відповідь від людей отримує знову каміння… Ось тільки воно знову тоне у мокрому місиві піску й чорнозему. А заболочені, підтоплені луки то тут, то там блищать маленькими дзеркальцями болотної води. Та не тільки луки, а й луг і ліс вже не той, бо і там вода місцями добряче проступила. І немає вже більше милуючих господарське око, якщо воно є ще тут таке, довгих-предовгих і високих скирт пахучого сіна, бо немає вже й сіножаті. Немає бувшого полоскання у воді і веселого борюкання й реготу дітвори, бо немає й пляжу; немає чубатих хлоп’ячих голів серед зелені кущів, бо немає ні зелені, ані баштанника; немає хитрувато примруженого сторожа, який коли не коли пригощав хлоп’ят смачними кавунами й динями, аби вони не повзли на животах в зарості баштанника. І разом з усім цим зникла в гатці казка дитячого світу — казка радості, доброти, реального щастя; зникла з життя дитяча радісна мить і мрія… Натомість оперативно увійшли в життя дітей інші цінності і, як правило, ворожі сутності людській — порожнього місця не буває. За якусь мить усе це блискавкою промайнуло перед очима Володимира і йому стало тоскно.

Відчув спрагу і, повертаючись до машини, звернув увагу на річкову воду. За кольором вона була якась незвична, місцями пінилась та й прозорість її була вже не та, якою він звик бачити до цього.

Коли вмостився в машину, вирішив навідати Олексія. Все ж таки минуло чимало часу. Та й спрага давала про себе знати.

До подвір’я під’їхав за кілька хвилин. Спробував відчинити хвіртку, та вона виявилася замкненою на замок. Злегка торигнув. У відповідь звідкілясь подав громовий голос бійцівський собака і зовнішні двері відчинилися. На порозі з’явилася дорідна, напівгола молодиця у джинсах в обтяжку.

— Що треба? — прохрипіла невдоволено і пихнула цигаркою.

— Вибачте! — для Володимира це був сюрприз і спочатку він навіть розгубився, а оговтавшись, пояснив: — Я хотів бачити Олексія.

— Ого! Згадала дівка, як молодою була. Тепер він у райцентрі розкошує. Адреси не знаю. Будеш турбувати, собаку спущу. Ходять тут різні,.. — з нотками невдоволення буркнула ще щось і грюкнула дверима.

Володимир озирнувся і біля сусіднього двору побачив колодязь з відром на цямрині. Підійшов. Опустив відро, набрав води у передчутті угамування спраги холодною, кришталевою водою, та не встиг. За спиною пролунав сердитий дівочий голос.

— Що ви робите?

— Води хочу напитися. А що, не можна? — у тон відповів і озирнувся. На нього спантеличено дивилася фарбована білявка років тридцяти.

— Ви самогубець?

— Чому ви так вважаєте?

— А ви роздивіться і понюхайте, понюхайте… Тільки самогубці і дурні можуть цю воду пити.

— А чому ж тут відро стоїть? — запитав, усе ще сподіваючись, що це розіграш. І нахилився над відром.

— Ну, якщо дурень, тоді пий. Цією водою тільки машини та мотоцикли миють. Я попередила, — сердито кинула жінка. Взяла господарську сумку, що стояла біля ніг і, кисло скривившись, попрямувала своєю дорогою.

Вода була якась тьмяна, з легким маловиразним запахом тухлих яєць, який він достеменно визначити не зміг.

Важко зітхнув і, щоб не ризикувати життям, вирішив купити воду в магазині, який бачив у центрі села. А коли купляв "Моршинську", запитав у продавця:

— А що це з водою у вас в колодязях?

— І ви напилися?

— Ще ні, але хотів.

— Тоді вам дуже повезло. Раніше вода стікала і хоч трохи очищалася, а зараз болото з крисами і дохлятиною стоїть у нас. Та ще й шинний додає своє. З полів міндобрива стікають, а зверху людські відходи пливуть. І все осідає тут. У нас уже й водопровід для подачі артезіанської води зробили, та й він не працює. Похоронили його.

— А як же люди?

— Як усі. Тут, на пагорбі, вода трохи краща.

— Весело живете.

— Авжеж. Аж вити хочеться.

Машина їхала до Києва плавно й повільно, ніби неохоче. Так, як хотілося того Володимиру, — на душі було гірко й гидко.