Пройшов деякий час… У верхів’ях Росі побудували гігантський Білоцерківський шинний комбінат. Збільшилась кількість легкових автомобілів, мотоциклів, а про велосипеди вже й говорити нема чого — у ті часи вони коштували близько сотні карбованців. І лісовий рай став більш заманливим. Виникла проблема подолання водяної перешкоди.

Якось через рік по тому поїхав один чоловік в село Острів до знайомого, аби залишити машину в його дворі, а самому сходити в ліс за опеньками. Підходить до річки і бачить диво. Три чоловіки засипають річку Рось камінням. Самоскид за самоскидом під’їжджають, висипають великі брили, потім дрібний камінь і щебінь… А вони керують — куди і як зсипати.

— Що ви робите? — запитав ошелешений чоловік.

— А ти що, не бачиш? Дамба буде. Тепер сам пройдеш і не будеш проситися до човнярів аби вони перевезли тебе на той бік. Чого стоїш? Допомагай!

— А що з річкою буде?

— Що? Що? Під мостом буде текти, — п’яно хитнувшись, один з них ткнув пальцем у бік невеличкої дивної споруди з бетону, засипаної щебенем і замазаної багнюкою з коліс самоскидів. — Так ти допомагаєш? Чого вилупився? Іди сюди!

Незнайомець мовчки відмахнувся і, виждавши поки проїде по ній чергова машина, підійшов ближче. Під берегом, на мілині, де діти дощового року завше бродили, підкотивши колоші штанів, а більш посушливого і зовсім не роззувалися (бо там було сухо), виднілося щось незграбне, нашвидкуруч кострубато зліплене з бетону й каміння. Споруда вражала — загальноприйнятими словами не передати. На вигляд вона була біля трьох метрів завдовжки і приблизно такої ж ширини. Обезводнений невеличкий простір між берегом і бетонною спорудою був уже засипаний і уторований колесами машин так, що вирізнити початок берега і дивної споруди було неможливо.

Зазирнувши униз, під "міст", поміж насипаного на дно каміння чоловік побачив маленькі дзюрки води, які можна було переступити не роззуваючись. А пустотіла відстань від верхнього товстого бетонного настилу до дзюрків, сягала ледь більше одного метра.

Річище стрімкої ріки, завширшки місцями більше сотні, а глибиною до десяти і більше метрів, активно засипалося камінням і трамбувалося колесами самоскидів. Вода прискорювалася, пінилася, бризкала у всі боки так, як жива істота, яку ґвалтують не бачені нею до цього потвори. З жахом, шипінням і нотками якоїсь дивної людської болі вода проривалася поміж камінням і неслась геть від них…

Щелепи в чоловіка зімкнулися, на вилицях заграли жовна…

— Мужик! Ти що, не поважаєш нас? — До нього підсунулась заросла фізіономія ще одного "будівельника" і дихнула перегаром із запахом гнилих зубів.

Аби не відправити його з місточка на каміння з дзюрками води, він мовчки повернувся і повільно пішов геть.

— Ей!.. Ти куди?

— На кудикіну гору! — чоловік кинув позад себе і вже за чверть години відчиняв двері будинку свого знайомого Олексія.

— О-о-о… Володимир повернувся, — той мовив до дружини Олени в глиб будинку.

— Що? Вовків злякався? Та вони у нас сумирні, людей не чіпають. Вони поважають нас, — зіронізувала жінка.

— Це я вже зрозумів. Та тут не вовків, а людей треба боятися. Вовки хоч не знищують свого ареалу, а ваші односельчани при корені нищать основу свого власного життя, та ще й по-хамському намагаються змусити робити це інших.

— Про що ти кажеш?

— Був на будівництві гатки через Рось.

— О-о-о… То наша знаменитість сьогоднішнього дня. За чаркою вирішили, а наступного дня вже стали возити камінь. Якби у нашій державі усі справи так швидко вирішувалися, то давно б уже заткнули за ремінь Америку.

— І ти туди ж?

— Та ні. Це так… До слова.

— Ти розумієш наслідки цього беззаконня? Це злочин проти вас усіх.

— Не перебільшуй.

— Олексію! Ти хоч бачив, що вони роблять? — спаленів Володимир.

— А для чого воно мені? У мене своїх проблем по зав’язку. Мені і моїм дітям тут жити. А зв’яжись з дурнями, сам дурним станеш — це неписана істина. За свою владу ця "п’янь" зі своїм кодлом кому хочеш горло перегризе. І доведе, що біле — це чорне, а чорне — це біле. А якщо й не вийде по-їхньому, все одно спокійно жити не дасть…

— Зрозуміло. Але по-дружньому я скажу тобі про наслідки.

— Може не треба?

— Треба. Треба саме тому, що тобі тут жити. Тобі і твоїм дітям.

— Чому ти вважаєш, що я цього не знаю?

— А якщо знаєш, чого чекаєш?

— Я тобі вже відповів і на цьому досить про це. Крапка. Сідай їсти. Вип’єш?

— Ні. Я за кермом. І зголодніти ще не встиг. Поїду — на мене чекають.

— Як знаєш. Пішли — проведу.

Вони разом вийшли у двір.

Володимир мовчки відкрив дверцята машини, вмостився за кермо.

— Ти не ображайся на мене. Тут у нас свої звички, свої закони. Сподіваюсь, ти зрозумієш мене. — Олексій знітився.

— Спробую, — Володимир заспокійливо потиснув простягнуту руку. — Тільки й ти не ображайся. Я хотів як краще.

— Знаю. До зустрічі.

Олексій спроквола рушив до воріт. Відчинивши їх, прощально помахав рукою.