У Горобенка напружуються нерви, як чутлива тятивка луку і росте воля перебороти натовп, подолати його. Попри все — подолати! Він одлітає від намозолених, зім’ятих офіційних слів і б’є в натовп своїми, тими, що линуть невідомо відкіля з середини, від серця, від нервів.

Натовп мертво мовчить. Не чути навіть сопіння й рипу взуття. Горобенко відчуває тільки, як сотні голів витягнулись до нього й ловлять, всмоктують його слова.

Свій чи чужий цей натовп? Це неважливо. Найголовніше те, що він уже оступився, він одімкнув Горобенковим словам важкі засуви свого нутра, і акція, ініціатива тепер у Горобенка, а не в нього.

— Живи ж, Радянська владо, владо робітників і селян, у всьому світі!..

Горобенко, виснажений, залитий потом, з легким тремтінням на скроні сідає на стільця, а ряди заворушились і захлюпотіли оплесками.

— Предлагаю проспівать «Інтернаціонала». Це встав Гарасименко, а за ним затріщали з усіх боків лави, і кілька голосів непевно, по-молитовному, затягнули непризвичаєним до цеї мелодії хриплим голосом: «У став-а-ай проклятим закліймо-оний…»

Коли долинуло до одкритих вікон і розтануло десь на вулиці останнє: «Воспрянет род людськой», а за ним утворилася, як це звичайно буває, незручна пауза, відкілясь ізсередини вискочило лукаве, підстаркувате:

— А подозвольте, товариші, ваш вопрос?.. Всі голови обернулись назад, і за ними, як у коридорі, стало видно десь накінці пронизливі очі з ріденькою борідкою клоччям. Цю борідку смикала, мов перебирала волосинки, кістлява, пазураста рука.

— Так ось, як товариш з города говорив нам цічас, що ми тут хазяїни, так воно, конешно, що діствительно ето да, ну тільки нам жалательно…

Гарасименко збентежено підвівся й гостро глянув на борідку. Його кулаки стиснулись і тихенько вибивали на столі дріб. Він ніби поривався щось сказати, а борідка під його поглядом трохи скулилась, одначе й далі вела своє:

— Щоб, значить, наше діло, вроді як би по-хазяйському було, так нам желательно «Отче наш» проспівати… — Борідка жваво обернулась назад і загребнула в повітрі рукою з картузом: — Правильно говорю чи ні? Я скончив…

Позаду хвилею розляглось: «Правильно! «Отче наш»! Просимо!..»

Славіна істерично хіхікнула, але її смішок розчавив рев, що вилетів десь від дальної стіни й заливав уже середні ряди.

Гарасименко стукнув по столу й на хвилину перекричав усіх:

— Ніяких отченашів! Куркульня строїть провокацію… Але його останні слова потонули в новому, дикому, дужчому галасі: «Отче наш»!..»

— …Чортячий «націонал» так можна, а молитву — ні!..

— …Скрипниченко, починай…

— Та з вікна їх, сучих синів!..

Натовп сатанів. В Горобенкових очах мигтіли руки, скривлені уста, чиїсь випнуті груди. Скраю навіть зачулося вже похапливе:

— Отче наш, іже си на небесех, да… Горобенко різко встав і високо здійняв угору руку. Натовп одразу замовк, і спів обірвався.

Ліворуч сіпав Горобенка за рукав Дружинін:

— Дайте я им скажу… Они поймут… Горобенко різко крикнув:

— Слово має робітник (він виразно підкреслив це) товариш Дружинін.

По натовпу пробігло шарудіння й змовкло. Дружинін спокійно, не поспішаючись, виліз із свого місця і вийшов наперед столу.

— Товарищи радяне!.. — Горобенка здивувало спочатку це звертання, а потім він збагнув: Дружинін захотів пристосуватись у мові до специфічних умов села і ці «радяне» була в нього якась комбінація між кількома відомими йому українськими словами — «Рада» й «громадяни».

— Не в том дело, радяне, што — «отче наш». Разве кто запрещает? Пожалуйста! Но ведь для этого есть церковь…

Худе жовте робітниче обличчя Дружиніна вплинуло на масу. Його урівноваженість і спокій передались натовпу. Натовп прохолонув і замовк. Вже ніхто не перечив, і Горобенко запропонував обрати президію з’їзду.

— Як будемо вибирати, товариші, списками чи персонально?

І знову від стіни, що десь за натовпом, настирливо і вперто закричало:

— Парсонально! Парсонально!.. Вдруге зчинився галас, і в приміщенні, по всій школі прокотилось:

— Парсонально!

— Не треба списків!

— Тут не понімають, що воно за «Парсонально».

— Без списків! Не треба…

Десь збоку коло столу зачулось: «Просимо списками! Ком’ячейка предлагає такий список…» і захлинулось. Гарасименко похмурився і зблід.

— Я ж говорив, що з багачами буде біда. Підмовили вже… Горобенко підвів руку, і так само, як і перше, галас одразу перетнувся.

— Добре. Будемо вибирати персонально. Прошу називати кандидатури.

Знову рвонула хвиля, знову баский кінь натовпу зірвався з уздечки:

— Покотила! Покотила!… Сидоренка… Павлія… Покотила. Просимо!..

Вирвався чийсь дужий голос:

— Учителя Батюка Миколая Хведоровича!

І натовп, мов змигнувшись, у один голос заревів:

— Учителя! Учителя!.. Миколая Хведоровича просимо-о! Збоку, коло дверей, стояв Батюк і посміхався. Ця усмішка впала Горобенкові в вічі дрібненьким потолоченим шклом і задряпала по грудях. Ага-а, он воно що! Єдиним фронтом, голубчики? Цього й треба було сп одіватись. Але ж ні, до ста чортів? Цього не буде! Ні!