Про УКРЛІТ.ORG

Рекреації

C. 9

Андрухович Юрій Ігорович

Твори Андруховича
Скачати текст твору: txt (313 КБ) pdf (247 КБ)

Calibri

-A A A+

— Як цікаво! А Петренко вже повернувся з Канади, куди їздив з делегацією від товариства «Україна»?

— Слухай, малий, ти стільки всього знаєш, що мимоволі виникає думка… — мружачи очі, почав Гриць.

— Що вбивати пора, так? — засміявся щасливо Білинкевич і поставив нове запитання: — А вам доводилося бачити публіциста Віталія Коротича? Як він там?

— Непогано, — відповів Немирич.

— А чи скоро вийде у світ остання книжка трилогії Семена Ковтуна?

— Не скоро, — відповів Немирич.

— А чому?

— Брак паперу, — відповів Немирич.

— А я так чекаю третю книжку його трилогії…

— Всі ми чекаємо.

— А ви були на похороні в поета Петра Гаркавого?

— Не був.

— І як пройшов похорон?

— Пристойно.

— А правда, що там виступав сам Задорожний?

Господи, які пики, добре, що хоч Хома йде поруч, бо так би й накинулися, рукасті, неголені, задимлені, усі немов ілюстрації з Ломброзо, так і лізуть, матюкаються, кричать, не пиварня, а пекло якесь, кінець світу, і де в біса той сортир, куди вони його заперли, а я теж дурна, мені ж не можна стільки пива, Хома щось розповідає, він сьогодні такий цікавий, галантний, от, приїхали на свято називається, сидимо в цьому смердючому гадючнику, і так усе на світі просидимо, таки не варто було їхати, ну нарешті, овва, так я і знала, чого ще можна було сподіватися, жах та й годі, давно такого не бачила, Боже, що на стінах понавидряпувано, хоч би Хома зачекав там перед дверима, але ж, певно, не піде нікуди, ще й двері не зачиняються зсередини, тільки б не вимазатись об що-небудь, слава Богу, хоч «блискавка» на цей раз не заїла, а Мартофляк, здається, вже поплив, йому навіть пива не можна, стільки алкоголю у крові, хоче себе таким незалежним козаком показати: «йди сама», це тільки перед товаришами так, наодинці каже: «я б не жив без тебе, сонечко», а таки легше, мало не луснула, ти диви, навіть тризуб якась біда на стіні видряпала, відроджуємо символіку, воскрешаємо Дух, ага, фігу з маком, не може не заїсти, тепер ще мучся в цій дірі з «блискавкою», ну, нарешті, теплої води, ясна річ, нема, зате з якогось дива шмат мила пристарали — вища кляса! тільки в Чортополі, чорти б його розірвали, розчервонілася, просто жах, більше не питиму, де там мій кавалер, ось і я, Хомочко, «порядок», як благородно з твого боку — «на моєму місці так повівся б кожен», знову ці горили, тримайся, Хомо, зараз я всіх покличу, обійшлося, йдемо далі, де в біса той столик, нічого не видно, он уже Мартофлякова потилиця, з головою занурився в кухоль, пияк, нещастя, батько моїх дітей…

— А правда, що там виступав сам Задорожний? — спитав Білинкевич.

— Ти все ще докучаєш своїми запитаннями, ангеле мій? — скуйовдив йому білого чуба новопідсілий Хома. — Перестань, бо скажу Мацапурі, аби вигнав тебе з ОРГКОМІТЕТУ.

— Чому? — закліпав Білинкевич.

— Не чому, а за що.

— За що?

— За пияцтво і разврат!

Білинкевич полегшено засміявся, певно, й справді настрашився, що можуть вигнати.

— Слухай, ти щось тут казав про ресторан по сусідству? — твердо спитав Мартофляк.

— Так, тут поруч є ресторан «На Ринку»…

— І ми могли б у ньому повечеряти?

— Так, але… бажано було би поселитися в готелі… я за вас відповідаю…

— Не жвинди! Ми мусимо повечеряти. А тоді вже в готель.

Товариство гаряче підтримало Мартофляка як справжнього лідера свого покоління, тільки Мартуся трохи занепокоєно посовалася, але зрозуміла, що виходу нема.

— Ну, то йдемо, — згодився Білинкевич і, сунувши до кишені пролітаючому офіціантові десятку, повів усіх, але в протилежний від сподіваного бік.

— А куди ми йдемо? — засумнівався Мартофляк.

— Тут є службовий хід. Просто з пивбару до ресторану через підземелля. Бодю, відкрий чорні двері! — погукав у бік шинквасу.

— Чорні двері, — повторив Мартофляк. — Гарна назва для збірки, ге?

Чорні масивні двері було запопадливо відчинено, і друзі зникли в підземному ході, тьмяно освітленому рідко посіяними електричними жарівками.

Виявляється, під кожним містом є ще одне місто — зі своїми вулицями і площами, зі своїми звичаями й таємницями, зрештою, я давно здогадувався про це, але не мав нагоди переконатися, щоправда, я й не шукав такої нагоди, бо навіщо переконуватися в тому, в чому ти і так упевнений, отже, тепер ми йдемо середньовіччям, поверхом нижче — дохристиянські часи, потім — мамонти, потім, здається, мезозой, і так далі, сходження донизу не мас кінця, ніби мій роман у віршах, я заходжу все глибше, але дно втікає, тож я ніколи не допишу той роман, але дідько з ним, головне, що ми на святі, і я скажено радий бачити вас, чудові хлопчиська, мої братове, — тебе, Хомський, що вмієш видобути поезію навіть з лайна, і тебе, Грицю, народжений у Караганді, що носиш на чолі чорне пасмо волосся, немов вічну жалобу, і тебе, Юрку Немирич, що вмираєш повсякдень у цьому дурнуватому світі, а всі думають, що ти лишень вимахуєшся, ви славні, великі хлопці, я віддам усе золото земне за один-єдиний рядок будь-кого з вас, за це щастя — брести з вами майже наосліп крізь вогке середньовіччя з одної кнайпи до другої в супроводі цього чемного юнака, забув, як він називається, але добре вихований, щенюк, отож ми йдемо, щоб виринути на світло, ми йдемо на музику, мов на запах горілки, і добре вип’ємо за те, що ми є, хлопці, слава вам, що ви є, будьмо!

Андрухович Ю. А. Рекреації, 1990
 
 
вгору