— Ну, йому просто цікаво.
— Йому цікаво, я згоден з тобою. Слухай, Ростику, коли ти збираєшся до Америки?
— Десь наступного місяця. Я ще не маю квитка.
— Знаєш що? Візьми в мене оцих десять доларів, але так, щоб ніхто не бачив…
— Навіщо вони мені, Грицю?
— Я дарую тобі. Купиш там що-небудь для Марти. Вона в тебе фантастична, старий.
— Дякую.
— Ти розумієш, зараз навколо така лажа. Ми повинні триматися. Я їх ненавиджу всіх, розумієш? Давай, я зараз скажу йому все, а тоді натовчемо йому хавальник, га?
— Ну, цього не треба.
— Чого ти такий обережний, такий вихований? Йому треба дати по рогах, чесне слово! Якщо ти не хочеш, то я сам зроблю це!
— Грицю, ми тільки ускладнимо ситуацію. Треба просто якось делікатно відшити його…
— Ну, чого, чого ти такий делікатний? Ти що, графського роду?
— Скажи мені краще, як справи з Юрком.
— Лажа, Ростику.
— Звідки ти знаєш?
— Я знаю від його лікаря. Останні аналізи тільки підтвердили.
— О, Господи!
— Все може бути. Він, до речі, сам знає краще за нас.
— То, значить…
— Лажа, Ростику, розумієш. А тут ще й цей слимачок пхається в душі…
— У нас вистачить, щоб розрахуватися?
— Там вийде не більш як півтори сотні. Можна, я зараз викличу його надвір і дам йому по чайнику? Ти ж знаєш, я можу…
— Можеш, Грицю, але це справді не той випадок. Я прошу тебе. Ти докурив?
— Так. Ходімо?
— Ходімо, вип’ємо ще чогось. Слухай, а може, він просто педераст? — висловив припущення Мартофляк.
— Одне з двох.
— Або одне з другим.
Вони повернулися до столу саме в той момент, коли Хомський наливав.
— Ми мали таке враження, що вас уже не буде, — поділився своїми думками Немирич.
— Але ж ви всього не випили, — заперечив йому Мартофляк.
— Ростику, я тебе дуже прошу, — благала Марта.
— Пане Мартофляк, а коли саме ви рушаєте до Америки? — поцікавився Білинкевич і гикнув.
Гриць, хоч на цей раз і змовчав, проте досить виразно подивився на Ростислава.
— Яке це мас значення? — відповів той. — Америка — то цілком інший світ.
— Може, у вас виникнуть якісь контакти з тамтешніми редакціями, видавцями?
— Вибач, як тебе звати? — доброзичливо спитав Мартофляк.
— Ігор.
— А я чомусь думав, що Іван. Ти ж відзивався на Івана!
— Я не хотів суперечити вам.
— Он як! Знаєш, Ігорку, вибач, але ти нам не дуже подобаєшся зі своїми питаннями.
— Я хотів як ліпше, — посумнішав Білинкевич. Здавалося, він от-от пустить сльозу.
— Не ображайся, — плеснув його по плечу Мартофляк.
— Дивіться, вже музиканти вилазять, — скривився Немирич, — тепер заведуть свою рогульську музику, аж ми не зможемо побалакати.
— Щось іще замовимо? — поцікавився Хомський.
— Звичайно, — підтвердив Мартофляк. — Коньяку і що-небудь з’їсти.
— Можу порекомендувати пляцки, — встряв з-за Мартиного плеча Бодьо, котрий саме змінював сервірування.
— О, пляцки — то божественне їдло! — втішився Немирич. — Прошу шість порцій з грибовим соусом!
Бодьо розуміюче кивнув і зник, як мольфар.
Тим часом Білинкевич, котрий зажурено думав, як би йому реабілітувати себе в очах товариства, нарешті знайшов вихід:
— Можна, я запрошу Пєтю до нашого столу?
— То цікаво, — сказав Немирич.
— Тільки не надовго, — зажадав Хомський.
— Я не хочу, — заперечила Марта.
— Клич! — вирішив Мартофляк, почувши Мартину думку, і, коли Білинкевич зраділо покинув їх, запитав: — А хто то такий?
— Пєтя — це король рекету, — пояснив Немирич. — Он той, схожий на акулу.
— Я зараз піду геть, — не вгавала Марта.
— Іди, — погодився Мартофляк.
— Я обіцяю тобі, що все буде добре, — поклав свою долоню на Мартину Хомський.
— Зовсім здуріли, — не заспокоювалась Марта.
Пєтя не змусив надто довго впрошувати себе і от, супроводжуваний нетвердим у ногах Білинкевичем, наблизився до вашого столу.
— Разрєшітє вам прєдставіть моїх хароших друзєй-паетов, — казав йому Білинкевич. — Ето очень славниє паети, ізвєстниє.
— Пєтя, — приязно посміхнувся мерзотник.
Він поцілував руку Марті, потім по черзі привітався з кожним.
Хомський налив йому чарку.
— За знакомство, — підняла чарку акула і влила її собі у свій широкий писок.
Тепер його можна було роздивитися трохи краще. Він мав досить кругле, товстощоке, з маленькою близною на чолі і ледь вибалушеними очима лице. Шия була коротка, але дослівно бичача, вже добре засмагла, прикрашена грубим золотим ланцюгом. Решта була тілом, загорнутим у «мармуровий» джинс. Привертала увагу також права рука, рясно всіяна перстенями, з яких кожен, безперечно, мав якусь містичну функцію.
Заїли випите, делікатно помовчали.
— Приехали отдохнуть? — врешті запитав Пєтя.
— Так, на свято Воскресаючого Духу, — пояснив за всіх Білинкевич.
— Это правильно, это нормально, — промуркотів король. Голос його можна було б назвати контрабасом. — А чего ты за них отвечаешь, они что, не разговаривают? — глянув на Білинкевича.