— Я вже маю досить вашого свята, — сказала Марта, але не та, з якою спав Мартофляк цієї ночі, а Мартофлякова жінка. — Я хочу до готелю. Мені завтра рано вставати і їхати додому.

— Чого ти поїдеш? — запитав її Немирич. — Завтра тут почнеться найголовніше.

— Я лишила вдома дітей, — повідомила Марта.

— Але ж вони з батьками. Нічого їм не станеться, — запевнив Хомський.

— Ти просто ображена на Ростика, я розумію, — здогадався Немирич.

— Старий придурок, цап! — не витримала Марта.

— Добре. Ми підемо до готелю. Але для цього слід відшукати нашого чортопільського друга. Він десь там спить у «крайслері», — розсудив Немирич.

— Я і без нього прекрасно знаю, де той готель. Я в цьому Чортополі бувала сто разів.

— Ну, то ходімо, — взяв її під руку Хомський.

— Добре. Але ми не можемо лишити того хлопця сплячим у машині, — не вступався Немирич.

— А що йому може статися? І взагалі, хіба він нам потрібен? — Хомський презирливо скривив губу. — Старий, ти створюєш проблему там, де її нема. Білинкевич зараз спить у розкішному авті. Йому добре. А ми повинні спати в готелі. От і все. Ходімо.

— Він міг там задихнутися, — припустив Немирич.

— Ну, тоді тим більше нема сенсу його звідти витягати. Уяви собі, що ти відкриваєш багажник, а в ньому — труп Білинкевича. Це тільки зіпсує тобі настрій, — переконував Хомський.

— Ви можете піти до готелю удвох, — не мирився Немирич. — А я знайду Білинкевича.

— Чудова думка! — похвалив Хомський. — То пензлюй, шукай, якщо він тобі цікавіший від нас. Я так розумію, що ти навмисне хочеш нас лишити, бо ми вже тобі набридли. Сподіваюся, ти запам’ятав те місце, де стоїть «імперіал»?

— Недалеко звідси, — кивнув Немирич.

— Тут усе недалеко, — погодився з ним Хома. — Слухай, цілком можливо, що він гомік. Будь обережний!

— Принаймні раз у житті треба і цього спробувати, — заспокоїв його Немирич і, махнувши рукою, відійшов у святковий натовп.

Свято вже доволі активно пригасало, фантазія чаклунів і дотепників невблаганно вичерпувалася, і в ці хвилини на площі вже майже не було нічого цікавого: якийсь фейєрверк, якась пантоміма з Ангелами і Блазнями, якісь дівчата ходили на руках, але потім виявилося, що то були ноги, а височенький хлопака в червоному одязі Ката і з сокирою за поясом припрошував усіх до печених ковбасок, як він запевняв, «власного виробництва». Немирич купив у нього одну ковбаску, яка здалася йому дещо солодкавою на смак, і попрямував до відомого вже пам’ятника, за яким мало стояти дивовижне передвоєнне авто.

Але «крайслера» на місці не виявилось. Як з’ясувалося з розповідей очевидців, півгодини тому чорного кольору лімузин злетів над площею і, трохи покружлявши побіля ратушевої вежі, зник у нічному небі Чортополя. Натомість Юрко побачив серед натовпу добродія з відеокамерою, в картатому кашкеті, окулярах і з сивою борідкою, зодягнутого на цей раз у непоганий чорний костюм в золотисту смужку.

— Пане Попель, — привітав його Немирич, — а де ваш пречудовий «крайслер»?

— О, пане Штундеро, перепрошую, пане Немирич, дуже радий, що ми спіткалися! — сказав замість відповіді доктор Попель.

— Я хотів би знати, чи не заглядали ви до багажника свого автомобіля? — не вдовольнявся Юрко.

— Я користаю зі щасливої нагоди зробити собі пам’ятку про побут на цьому незабутньому святі, — відповів доктор Попель.

— Розумієте, там у вашому багажнику мав бути один хлопець, — гнув своєї Немирич.

— Але я волію японські тасьми через те, що німецькі не дають потрібної чутливости на світло, — підтримав доктор розмову.

— А що, японські тасьми у вас теж можна придбати? — склав зброю Немирич.

— Ну так, я не міг його не викинути з багажника, бо я того не люблю, — почав прояснювати ситуацію швейцарець.

— А скільки у вас коштує, приміром, така відеокамера? — з’ясовував далі Юрко.

— Знаєте, він кудись пішов, як тільки я його викинув. Я не знаю, де він тепер може бути. Певно, що десь блює, — відповів доктор Попель.

— А ви не знаєте, де тут у Чортополі готель?

— Я не знаю тої новішої забудови, тим більше, що сам спинився у родини. Дуже мені приємно запросити вас до них у гості, там якраз має початися велике нічне прийняття.

Немирич хвильку подумав.

— А зручно? — завагався він.

— Я пообіцяв їм, що приведу когось зі славних українських поетів, найправдоподібніше, що вас, пане Немирич. Вони готуються. Так що дуже прошу, — і доктор кивнув у той бік, куди нібито треба було б іти.

— А вони не змусять мене читати вірші? — знову завагався Немирич, коли вони рушили.

— Їх не цікавлять ваші вірші, — розвіяв його сумніви доктор. — Їх цікавить те, що ви — славний поет.

— А-а, — розуміюче кивнув Немирич.

Вони повернули в колишню вулицю св. Івана Хрестителя і деякий час ішли мовчки. То був час зачинених брам і погаслих ліхтарів. У будинках теж стояла темрява, тільки з якогось вікна долинали ледь чутні клавесинові пасажі. На кожному кроці траплялися урни зі сміттям і коти, а може, щури, словом, якісь тварини, котрі перебігали дорогу й ховалися у підвалах з вибитими вікнами. Юрко мимоволі милувався старовинною архітектурою і думав, що б його спитати в Попеля. Нарешті він спромігся: