Мої ноги не звикли до чобіт. Я йду лишень якусь годину, а ноги вже натер, певно, до крові. Якщо б зараз на мене спустили псів, я не зміг би від них утікати. Я просто відбивався б від них ногами, я бив би їх чоботами, копав би в писок, у живіт.
«Усі були з чорними піднебіннями. То дуже люті пси. Їх неможливо чимось задобрити. Вони знають тільки дерти на шматки».
Річка піді мною шумить, як Ніагара. А якщо протягом цих сорока років якась біда зруйнувала оту кладку? Як я дістануся до Сільця? Доведеться переходити Річку вбрід. Це не так тяжко — вода загалом дуже мілка, але й стрімка, як холера, певно, може, звалити з ніг. Але псиська вже гонять за мною — дикий гавкіт, у них, певно, чорні піднебіння. Який дурень серед ночі спускає таких лютих звірюк? Вони ж можуть горло перегризти, розірвати на кавалки. Відгризти прутень і яйця, це в них трапляється. Вони любили знущатися над статевими органами. Інакше дуже тяжко змусити міцних гордих хлопців заплакати. А їм головне було змусити їх заплакати, я так розумію.
Ці пси справді женуться за мною. Але я вже недосяжний, я вже на середині Річки, каміння під ногами слизьке, вода зимна, аж крізь чоботи відчуваю, і тяжко втримати рівновагу, але ви, сучі діти, можете тепер досхочу захлинатися своїм гавкотом, там, на березі, що, до води вам зась, шакали, гієни, я помісив би вас чоботами так, щоб усі тельбухи повилазили, людожери, ветерани енкаведе, персональні пенсіонери, гавкайте, гавкайте, скорше здохнете.
А мені тільки б на другий берег перейти — от і все, чого прагну від цього світу. Тяжко тримати рівновагу, кожен крок роблю повільно, як чапля, стоячи на одній нозі і довго міркуючи, куди б то прилаштувати другу. За спиною божеволіють зі встеклості обидві бестії — от вам ще раз! — показую півруки, обернувшись до них, — а як будете й далі такі настирливі, то дочекаєтесь від мене каменя з річкового дна.
На березі каміння гостре, так можна й бутафорські чоботи подерти, і що тоді я віддам тому міняйкові з помаранчевого намету? Спинатися берегом угору — мій найперший обов’язок сьогодні, а інакше на дідька б я їхав до цього містечка? Вірші читати? Пити горілку? Танцювати на площі?
Ось і ліс, ріденький, щоправда, а очі так уже звикли до темряви, що здаюся собі велетенським диким котом — нічною твариною цього лісу. Мабуть, у мене очі світяться. Такої ночі приємно сісти де-небудь під кущем і слухати сову. Або вовче виття. Або постріли.
«Два роки, ну, може, трохи менше, рік і пів, вони возили старою дорогою людей з чортопільської тюрми. Там, Грицю, якщо не брехати, то під кожним деревом убиті лежали. Такого лісу другого, певно, нема в цілому світі. Ми не мали права ходити до нього — вони все позагороджували, потому вартівників наставили, аби навіть корова не зайшла. Пару корів так і забили, і ніхто не мав права нічого сказати, бо вже міг і сам у тому лісі навіки заснути. Ми перше думали, що вони там якусь біду шукають, чи, скажімо, якісь бункри лаштують. А вночі лишень почуєш рев моторів від старої дороги — овва, ліпше ховайся під коц і вдавай, ніби нічого не чуєш, бо їдуть, їдуть…»
Ліс фосфоресцентний, світляний, білий, він порохнявіє, розвалюється, знизу його розпирають трупи. А я лиш покличу їх — і вони встануть. Устаньте, гей, усі в білому, світіться! Стоять обабіч стежки, простягають до мене руки, щось кажуть. А втім, їх нема. Їх поховали на цвинтарі ще в сорок першому, з молитвами й співами, і був на їхній могилі великий хрест із вінком з колючого дроту, «тому наші всі як один потому пішли в партизанку, аби живими в руки не датися».
Стежка дедалі крутішає, ноги аж стогнуть, але що буде там, за лісом, крім порожнього лугу і неба над ним? Невже ані комина, ані сволока, ані хреста? Невже я пропаду в цій пустелі, як останній її мешканець — плоть від плоті, кров від крові? Хай усі вони йдуть за мною, агов, не стійте там коло стежки, ходіть, влаштуємо свято Воскресаючого Духу, помолимось, вип’ємо, заспіваємо, ачей, цього разу не над’їдуть від старої дороги страшні машини з червоними фарами. І вони рушають, квапляться слідом за мною, дихають мені в спину, швидше, швидше, цей ліс невеличкий, не встигнемо й подумати, як вийдемо з нього і прийдемо додому. Вони поспішають наввипередки, але я все одно буду перший, я вас розбудив, я живий серед вас, мертвих, дайте мені прийти першим, бо інакше на чорта я їхав сюди, до вас?
Я виходжу з лісу, переді мною вже розвиднюється, серце гупає, як затонулий у грудях дзвін, «найвище була церква, за нею, ближче до лісу, — цвинтар, а нижче, схилом, до старої дороги спускалися хати з городами й садками — небагато, десь так штирнадцять, бо Сільце — то тільки присілок, але наших хлопців воліли не зачіпати, бо вони навіть у Чортополі на Ринку могли кого хочеш відмагуляти, на танці ходили з ножами і дівчат брали чужих, а твій дідо як не навчав їх сумирності, статечності і братолюбію, так і не добився нічого, лишень вінчав із чужими дівчатами, ото й усе, чим міг зарадити».
На Донбасі так само ходили з ножами, і коли після випускного ми побилися з шахтарськими петеушниками, я дістав під ребро, але неглибоко, за два тижні оклигав, почав ходити із віршами, вони складались самі собою, але я тоді навіть не підозрював, що коли кинувся в бійку, аби дістати ножем, ціле Сільце стояло за мною, я тоді про нього не знав, а воно мене врятувало від ножа, мене, свого найменшого.