Коля знизала плечима і подумала, що дурнішого співрозмовника в неї ще не бувало. Але заради чемності змушена була зібратися на силах і відповісти:

— Рахувала.

— Чудово! — замалим не підстрибнув на стільці професор, ніби тільки цього й чекав. — Тоді спробуйте перелічити всі дванадцять весняних обручів, про які пише поет Антонич.

Коля подумала "ага, зараз" і сказала все, що спало на думку:

— Ну, перший обруч — це напевно… пояс невинності на дівчатах.

Вона й сама не знала, чому їй так сказалося.

— Чудово! — знову застрибав китайським божком Доктор. — А другий обруч?

— А другий… Другий — це напевно… такий танець, коли всі танцюють у колі. Ну там, стелять хусточку на підлогу й усі з усіма цілуються.

— Феноменально! Третій, четвертий? — заохочував далі Доктор.

Коля напружилась і сказала:

— Я мушу ще подумати.

— То хай це буде чимось на кшталт вашого домашнього завдання, люба панно, — потер руки професор. — Обіцяєте, що до кінця вакацій зможете перелічити всі дванадцять обручів? А втім, не обіцяйте нічого — це, перепрошую, з мене лізуть мої паскудні викладацькі методи (він сказав "метОди", але Колі було ясно, що малося на увазі). Не обіцяйте нічого — просто дивіться і тіштеся!…

Щоб не розчаровувати смішного добродія, Коля зосереджено подивилась у завіконний світ. Їй здалося, що вона кружляє на запаморочливій каруселі десь аж під небом. Ціла країна з лісами, струмками і крихітними залізничними станціями лежала під нею. Але це швидко минулося — майже водночас із вологим запахом пролісків. Залишилася тільки маленька постать невідомого, що повільно здіймалася дедалі стрімкішим схилом від лісу в бік пансіонату.

— Чи, скажімо, запахи, — вгадав її глюк професор. — Весна в горах дарує нам таку непересічну і хвилюючу гаму! Ви знаєте запах ялівцю? А глиці? А мокрих шишок? Або тих самих пролісків? Чи, скажімо, перстачу? Або просто — як пахне глина, звичайна глина, з якої всі ми вийшли і в яку повернемось? І все це дано нам не поодинці, а разом, єдиною трепетною субстанцією! Цікаво, що Антонич для всіх цих відчуттів знаходить один і той самий епітет — "п’янке". Але точніше цього не висловиш. Точніше цього не висловиш, правда?

— Правда, — сказала Коля, чомусь відсуваючи на третину спорожнений медовий слоїк з повільними темними патьоками на стінках.

— Або, скажімо, звуки, — ледь закотив очі професор. — Пориви вітру, немовкнучий шум дерев і води, блеяння овець і дзвіночки на коровах — ви їх ніколи не бачите, цих невидимих корів, але чуєте, як вони дзвонять своїми дзвіночками. Додайте сюди принесені вітром людські голоси чи пташині крики. Ви, люба панно, звичайно, любите птахів?

— Люблю, — сказала Коля. — Деяких.

— Треба всіх птахів любити, — м’яко зауважив Доктор. — А яких птахів ви любите найбільше?

— Орлів, — сказала Коля, хвилину подумавши, щоб не образити старого нечемною відповіддю. Хоч їй дуже кортіло сказати "пінґвінів".

— Пінґвінів поет Антонич також згадує, — потрапив в унісон професор. — Здається, у вірші "Полярія", хоч може й ні. "Полярія" або "Арктика". Ви не пам’ятаєте? Пінґвінів чи тюленів?

— Забула, — винувато знизала плечима Коля.

"Треба розпитатися в Пепи за цього Антонича", — подумала вона. Зазвичай вона піддавалася маминим настановам, уголос називаючи вітчима татом. Але в душі зберігала за собою свободу: жодне бо інше ім’я так разюче не пасувало до цього шубравця, як його власне прізвище. Пепа.

Професор дивився на неї посміхаючись. Вона кілька разів відводила очі, але раптом вирішила не здаватись і зиркнула в його окуляри сміливим і довгим, аж трохи нахабним поглядом — тим, що іноді тренувала з подружкою перед вечірнім виходом до міста. Про гобітів їй було відомо, що вони трохи боягузливі. Після нестерпно розтягнутих у вічність десяти секунд професор закліпав і знітився, його посмішка ледь затремтіла, скривилася й він капітулював. Колі навіть здалося, що він ледь зашарівся.

"Смішний дідок", — подумала вона.

За вікном усе було так само красиво, з тією різницею, що постать на схилі була вже значно ближче, і Коля могла би побитись об заклад, що то йшов австрійський знайомий її мами з чимось жовтим і білим у руках. (Карл Йозеф саме повертався з ранкової розвідки, несучи букет ще вологих крокусів — угадайте для кого).

— Ну так, — гмикнув нарешті Доктор, ковзнувши засоромленим таємним поглядом по Колиних відкритих ногах і не зовсім зґрабно підводячися з за столу. — Дякую, люба панно, за чудове товариство. Мені було вельми цікаво поговорити з вами.

— Прошу, — сказала Коля не цілком доречно.

Професор так само незґрабно вклонився і, ще більш непевний себе, ніби потрапивши в мішок власного одягу, трохи задом, а трохи боком проліз у двері.

— Я принагідно подарую вам свою монографію про поета Антонича, — запевнив її вже з коридору.

— Подаруй своїй теті, Плейшнер нещасний! — відказала на це Коля і їй зробилося настільки весело, що вона знову потяглася до слоїка з медом. — Ходять тут усякі пришелепки, — додала вона незлостиво.