— Так нічо, — сказала Ліля, непородиста, але цілком зґрабна кішечка, потягуючись у ліжку.

— Нормально, може бути, — погодилася з нею Марлена, кішка номер два, але чорна, вилазячи з під придзеркального столика, де саме знайшла загублену золоту серьожку.

Вони були найкращими подругами і ніколи не сварились, адже любили одна одну, мов сестри. І не тільки.

— Тіпа як у Чехії, — додала Ліля. — У Чехії номери похожі: мебель, комнати.

Свого часу вона справді їздила до Чехії, де їй обіцяли місце танцівниці в, як це називали вербувальники, головному вар’єте міста Праги. Проте їй так і не вдалося перетнути словацько чеський кордон, і вона понад півроку прониділа так званою посудомийницею (сто баксів на місяць і всі тебе трахають) в якомусь довбаному погостінстві на околицях Лептовського Мікулаша. Але тільки вона знала про це.

— У Чехії класно? — спитала Марлена, приколюючи перед дзеркалом новознайдену серьожку до вуха.

— Як у Бундесі, — зітхнула Ліля. — Почті так само.

Вона десь чула це порівняння, в якомусь поїзді. Там їхала така знаюча все на світі дама, яка на увесь вагон повідомила, що в Чехии они почти как в Бундесе живут. Тепер Ліля скористалася підказкою пам’яті.

— У Польші тоже так нічо, — запевнила Марлена. — Там триста на місяць получають.

— І ти получала? — не без сумніву спитала Ліля.

— А то нє, — твердо сказала Марлена, вдаючи, ніби не зауважує подружчиного сумніву. — Деколи, правда, й менше.

— А ти там тоже танцювала? — продовжила облаштування своєї пастки Ліля.

— А то нє, — повторила улюблену відповідь Марлена. — Класний такий бар, валютний. Так і називався по їхньому — Бар Валютови. Для солідняків. І фірмачі заходили, сиділи.

— А чо Руслан казав тіпа ти по вокзалам? — клацнула зубами Лілина пастка.

— Руслан? — перепитала Марлена, трохи знервовано хапаючи косметичку.

— Тіпа він на якомусь вокзалі тебе вичислив, — уточнила Ліля позіхаючи.

— Пиздить він багато, — знайшлася з відповіддю Марлена. — Ти шо, йому віриш? Він же придурок!

— Придурок чи нє, а тачку вже третю поміняв, — арґументувала Ліля.

— Велике діло тачки міняти, — парирувала Марлена, висипаючи з косметички на столик усе наявне причандалля. — Хай він краще розкаже, як його з сєльодками на штуку баксів кинули.

Ліля ще раз по котячому потяглася і сіла на ліжку.

— Пані Валевська? — спитала вона за хвилину, дивлячись, як Марлена береться за малювання вій.

— Есті Лаудер, — сказала на це Марлена, вирішивши ані в чому не погоджуватися з подругою.

— Мені більше МаксФактор. Або Ревлон. — Ліля почала знімати через голову куцу нічну комбінацію, власне кажучи, комбінашку. — Есті Лаудер у нас в основному палений, — додала ніби між іншим.

— А я не в нас брала, — полізла у зверхність Марлена. — Мені подарили. Мущіна один з Бенілюксу, бізнесмен.

— Я тобі скажу, шо в загранці всьо равно як бабки получати, — повернулася до теми Ліля, таки знайшовши коло узголів’я на підлозі свої символічні, як вона їх називала, трусарді. — Лиш би платили нормально.

— У тебе складка на животі, — зауважила Марлена. — Прес би підкачати.

— На любітєля, — махнула рукою Ліля.

— Скоро не зможеш нормально на сцені виглядіти, — не відставала спрагла реваншу Марлена.

— А мені по барабану, — ледь закипіла Ліля. — Всьо равно не намірена до кінця жизні перед мужиками під музику роздіватися.

— Дурна, — знизала Марлена плечима, завершуючи блискавичну роботу над віями і переходячи до губної помади. — Ти ж нічо і так не вмієш! Оріфлейм, — сказала вона ж по хвилині, показуючи Лілі свою губну помаду.

— Велике діло, — не здалася Ліля, рішуче вставши з ліжка і рвучко застібаючи бюстгальтер. — Ти Леську з тридцять другої групи в училищі помниш? Крашена така, нічо особенне! Так вона тепер в Італії, в цій, ну такий город з водою тіпа як Вєнєция, знаєш? У неї там тіпа мєсто в платному туалеті — просто сидіти весь день. І получає нормально, а ше вроді мужика найшла, якогось армяна чи грека чи тіпа цього. І вміти нічо не вміла, даже на сцені роздітися…

— Платний туалет? І просто сидіти? — Марлена аж трохи призупинила намазування губів.

— І просто сидіти! — продовжила атаку Ліля, за давнім звичаєм усіх прародичок узявшись руками в боки. — Ну, там тіпа порядок піддержувати, жетони продавати…

— Всьо равно це робота, — хитнула головою вперта Марлена.

— А в нас не робота? Нє, ну ти скажи — в нас не робота? — Ліля стріпнула біленою гривкою, не відпускаючи власних боків з власних же рук. — Танці називаються! Бальні танці! Не бальні, а їбальні! Знаєм їхні танці — кожному тільки полапати на халяву, а якшо то і трахнути надурняк! І всьо бабло кидалам, а нам… Знаєш, скільки нам дістається?

— А то нє, — сказала Марлена.

— Нічого ти не знаєш, гуцулка дурна, — заперечила Ліля. — Нам шість з половиною процентів дістається, поняла? Шесть целих, п’ять десятих!

— Сама ти гуцулка, — не втрималася Марлена, жбурляючи в Лілю порожньою, на жаль, косметичкою. — Гуцулка Ксеня! — додала вона, щоб допекти остаточно.