— Вночі?

— Так.

— Що ви кажете?

— Не завадило б на ніч виставляти патрулі. Я думаю порадитися з сотником. Ви мене підтримаєте?

— Хіба не досить вашого слова і авторитету?

— Та воно ліпше, коли голос від громади.

— Підтримаю, звичайно.

У відповідь — міна кривоприсяжника за дверима суду. Як би люди не маскувалися, їх завжди видає почуття втіхи.

Навколо бункера кишіло гамірне муравлисько. Чиновник щось вихоплював примруженим оком, подавшись уперед. Я подивився на майдані метляючі хустки, поблискуючі відра, порожевілі на сонці потилиці.

«Чого він шукає?»

На лицях стрільців блукали тіні зніяковіння. Криж перебирав товстими, незграбними пальцями, які колись знали чорну роботу і криваві мозолі. Та його не вчора відірвало від цієї стихії, встигло перелицювати. Зараз це людина того жалюгідного сучасного гатунку, яка хитається між безоглядністю тупого виконавця й сумнівами невдахи: чи потрібне те, що мене примушують робити? Чиновник не стане замислюватися Поки несправедливих порядків, доти такі при твердому ділі. Життя викидає їх за борт у години докорінних зрушень.

— Ач як наш сотенний ошатився, — пискнув Богдан Онук. — Чепуркуватий, мов дівка. Правдоборець нещасний.

— Сучий… — довго й гидко вилаявся Микита Волосожар.

— Показав би, як ставити приціли, не наварили б каші.

— А хто це пришкварився до них?

Всенощна не за мене. Хлопці дивилися оскілками, як на чужосторонця. Минеться…

Одкашлявшись і витерши з чола росинки поту, Криж насунув на очі мазепинку, та одумався і зняв її з голови, завертів у руках. Грудним тихим голосом почав:

— Панове громадство! Прошу до уваги.

— А хто ти такий? — заволали з гурту. Чиєсь сумління уже стало орця.

— Не бачиш — сотник.

— Цс-с-с! — зацитькали крикунів. Панове! Повітовий комісар уповноважив мене довести до вашого відома, що збори, толоки, церковні відправи з нинішнього дня припиняються з тої причини, що епідемії.

— Себто читальню, церкву і хати — на колодку? — видобувся наперед Микола Трач. Такого ще зроду не траплялося, — охнула Байдиха.

— Читальня — марниця, а церква?

— Комуністами нас поробити?

— Прошу не злорічити, — сотник підняв шапку. — Село оголошується в стані карантину. Церкву ніхто не замикає, моліться, але по одному. В цей спосіб церква буде відчинена денно і нощно, але. будемо наглядати, аби строго по одному. А непокірних будемо обкладати штрафами.

— З хуторами як буде — відрізаєте? У мене на хуторі родич.

— При потребі буду виписувати перепустку. А як до толоки, Криж із помітним ваганням подивився навколо, — то ухвалено сей момент розійтись.

Юрба загула.

— Дайте закінчити чоловікові цеглу.

— Недавно почали.

— Ми всі вже заражені…

Сотник нахмурився, заграв скулами.

— Будемо допоминатися в Заліссі.

— По недомислу можна й не те втнути. — Криж оглянувся на чиновника, але, видко, передумав кликати його на підмогу і додав: — Я ж казав, що розпорядився повітовий комісар. Хто не хоче напитати собі біди на голову, прошу шанувати владу.

Раптом гомін спав, ніби натовп пронизало електричним струмом. Всі скосили очі під гору. Я остовпів. З Лісничівки, хитаючись, плівся метрів за сто жовтий як віск, з чорно заплямленою сорочкою; що трималась на одному рукаві, з чорними плямами на голих грудях, ніби осліплений чоловік.

Оціпенівши, юрба сторожко дивилась, куди він зверне: у яр чи на простинець до села. Крім Гривастюка, ніхто з приїжджих не встиг побачити пораненого або робили вигляд, що не бачать.

Криж читав інструкцію.

— Підіть хто, заведіть у яр, — зашушукали між рядами.

— Песиголовці! Хлопці, що ж ви вирячились? Сховайте!

— От люди!

Несподівано од гурту відділилась Кухарчукова Орися. Раз у раз повертаючи назад голову, спотиком, дрібнобіж, поспішила назустріч полякові. Та він уже й сам звернув на пагорки.

Коли Орися, подавши руку полякові, щезла з ним за горбом, натовп немов переступив з ноги на ногу.

Сотник закінчив читати і поманив Гривастюка. Коротко переговорили.

— Панове! — вигукнув Криж. — Я зважив на просьбу пана Повсюди, чоловіка без рідні й притину, недавнього фронтовика з ще не загоєними ранами, то постановляю, — обличчя його стало веселішим, — не лишати роботу, як перше казав, а покінчити, що почали.

Окіль загомоніли. Та не важко було зрозуміти чого: вони ще ні про себе, ні загалом нічого не усвідомили І нічого ще не виріщили. їм треба було сукупно наступити на привида, піти на примирення з сумлінням. І хоч тут не треба було розкидати розумом, адже нинішні пробунки поляків — це завтрашнє ярмо, людська пролита кров зворохоу била їх, наповнила душі страхом.

— Відлягло від серця? — посміхнувся Криж, торкнувшись до мого плеча — Ошукав я Ярину, признатись, бо мені доручили. Будуть тут усілякі хруні тикати носом упоперек.

— Щиро вдячний, — сказав я і на більше чогось не знайшовся.

— Йолоп, — бубонів сотник. — Приїхав і поїде, а мені припало раду давати, світити перед людьми лицем.