Коли я заходив до хати, Микола городом прямував до ріки. Я переодягся у військове, приколов хрести. Відчував, що виглядаю божевільним для всього села, але я мав деякі надії.

Їх було четверо: санітарний поліцай, чиновник з повітової управи і два січовики — сотник і простий стрілець. Вони вже сиділи в бричці, і Гривастюк, побачивши мене, піднявся з сидіння.

— Та ось, панове, Повсюда.

Війт виглядав невиспаним, на лиці появилась розгубленість, а в руках — метушливість. Проте він намагався володіти собою і, ховаючи очі, здавалось, якимись прикритими думками обшкрібав внутрішню оболонку душі від шкідливого накипу.

— Ардатій Криж, — відрекомендувався сотник.

За ним назвались інші

— Іван Ярина, Юрій Степовий, Андрій Хопик.

Сотник носив сині вилинялі шаровари і потерту блузу із зібраним коміром, до якого не прилягали золоті нашивки. Мій мундир справив на сотника більше враження, він розглядав мене, не приховуючи завидків. Цим, здається, скористався Гривастюк.

—Чим теліпатися в кінець села, може, владнаємо діло в канцелярії? — запропонував він, але я чогось відчував, що це, либонь, швидше говориться для мене, ніж для прибулих.

— Ні, — заперечив чиновник. — Вказівки недвозначні, і їх треба виконати.

З виразу обличчя, манери триматися й розмовляти хотілось зробити висновок: зносок інтелігента і дурник. Я знав людей, що вийшли з робітничих чи селянських сімей і, помокнувши в інтелігентському кисляку, поривали зі своїм родом. Але й ці люди зберігали що-небудь від свого середовища. Їм часто можна було відкрити душу, хоч цього й не варто б робити: щось у їхній поведінці все-таки приваблювало. Та інтелігент-дурник, виходець з інтелігентів, — це дурень у квадраті. Цей Ярина нітрохи не заслуговував поблажки уже з першого враження. Ось він: змалку захвалений, змалку купований бубликом і брязкальцем, отримавши права віку, став зарозумілим, як попова льоха, і утверджується в житті, не замислюючись, чого вартий. Тупі зеленуваті очі виражали дурну категоричність.

— Річ ось у чому, пане…

— Повсюда, — підказав Гривастюк.

— Пане Повсюдо, — продовжив чиновник, звівши брови. — У навколишніх селах прокинулись заразні хвороби. Є тільки одна можливість попередити епідемії: заборонити сходки, вечорниці, навіть богослужіння.

— Пане Ярино, — сказав я. — Зараз же перепрошу людей. На толоку навіть не всі зійшлися.

— Дозвольте, ми це влаштуємо самі. — Чиновник криво посміхнувся — Мені потрібно зачитати інструкції.

Ні, не заради толоки вони приперлися, це й безмізклий би зрозумів. Мені досить було одного сигналу: Микола пішов від мене, не попередивши. Але я вирішив точніше з’ясувати ситуацію.

— Пане сотнику, — звернувся я до Крижа. — Може, ми справді обміркуємо, як попередити людей, щоб не образились Та ось зглядаються, — показав я на Ревеку, що стояла біля криниці.

Сотник зиркнув на поліцая, який банно дивився на постамент з-під цісаревого погруддя, на стрільця, що навпочіпки зіщулився на дні брички, на роззявлену Ревеку — і зіскочив на землю. Чиновник не встиг відкрити рота, як ми вже сиділи в канцелярії.

— Я з сусідніх сіл нікого не запрошував. — звернувся я до Крижа.

— Вірю вам, — посміхнувся сотник. — Проте справа складніша. Сьогодні вранці Гривастюк прислав вістового з сигналом про те, що в Колобродах є випадки дивного захворювання. За наказом повітового комісара сюди з хвилини на хвилину прибуде карантинний загін.

Він зіперся на лікоть, утомлено випростав під столом ноги. Ні, сотник не поспішав. Війтисько, увійшовши до канцелярії, почав теребити вуси. Цього щось більше нервувало. Покровитель! Я завше уникав подібних людей. Вони тобі чимось прислужаться, а тоді їм починає здаватися, що забагато тобі добра вчинили, і заходяться цькувати. Горів нетерпінням і чиновник. Якщо вони прибули, щоб провести арешти, то досить нам ще затриматись на п’ять хвилин, і Микола з хлопцями покине село.

— А хто зліг, пане Гривастюк? — запитав я війта.

— Зайчиха, — зітхнув він і облизав губи. — Щось непевне.

— Ця стара слабує, як правило, перед новим місяцем. Карантин, очевидно, треба накласти на ті господарства, де працюють полонені більшовики. Пошесті здебільшого заносять фронтовики.

Війт промовчав.

— На толоці, кажете, нема сторонських? — запитав сотник.

— Повсюда всіх не може знати в лице, — прогудів Гривастюк.

Коли я надійшов, війт на щось розраховував, запрошую чи всіх до канцелярії. Тепер я його розчарував.

— Мусите вибачити, — мовив Криж. — Наш обов’язок не зіпсувати вам оказію, а попередити біду.

Він пильно глянув на Гривастюка, ніби чекаючи, що той щось скаже для підтвердження його слів, але війт замислено дивився у вікно.

— Сідайте з нами, пане Повсюдо.

Я прилаштувався на передку біля Гривастюка. Він передав мені віжки і закурив люльку. «Спільник ти мені чи не спільник?» — було в його короткому заклопотаному погляді.

— Що нам робити, пане Повсюдо? — заговорив він з удаваною досадою після довгої мовчанки, витираючи слізне від тютюнового диму око. — Комуністи начебто стали виступати збройне. Учора в керунку Лісничівки чулась якась стрілянина.