«Добра вижадналась, і хочеться їй добро зробити».
— Ну, — вдавано засміявся я. — Тільки покажи приклад, тоді мені з усього села нестимуть. Як схимникові. Спасибі, Ревеко… Пробач — Оленко. Ой, до роботи…
Я на її місці образився б на Прокопа Повсюду. Вона довірилась мені, але я не захотів, щоб це довір’я закріпилось. Вона помітила це. Але Ревека була не з тих, що, даруючи, втрачають. Вона багата, як сам господь, і не бідніє через свою щедрість.
— Каменю ти вже наклав — дай боже! — мовила вона радісно і не йшла, крутилась, мов когось визирала. Може, їй хотілося, щоб я ще раз назвав її Оленкою? — Тільки вважай на себе, бо до пори знищишся.
— Стежкою і не пробуй, — порадив я, бачачи, що вона рушає. — Краще піднімися на гору, а тоді зійдеш попри цвинтар, там не так слизько.
— Щасливо, Прокопику!
— І тобі, Оленко!
Вона зупинилась, зміряла мене довгим поглядом і раптом широко усміхнулась — якоюсь молодою, іскристою і мудрою усмішкою, яка молодила її, як молодить дівчину шлюбний вінок на голові.
Невдовзі після Ревеки до каменоломні приперся Головацький. Я спустився зі скелі й перегородив йому вхід на стежці. Головацький наставив, як подарунок, руку, на лиці його було написане неспокійне запитання. Він вражено оглядав стоси і на мить затримав мою руку в своїй.
— У селі ходять легенди чи анекдоти, — почав він, — начебто ви будуєтеся.
— Це відповідає істині, — відповів я.
— Іванчук мені таке набалакав, — додав він з тим же сумнівом і майже з жалем, бо від Іванчука можна чекати чого завгодно.
— Так, я кладу хату.
Головацький переминався з ноги на ногу, потім обійшов мене з грубим наміром прорватися на поле бою.
— Камінь не сипчастий? — запитав він, обводячи поглядом скелі. — Я колись брав тут, то був сипчастий.
Переклав стіну в стайні і шкодую: викришується, як немішана глина. Курка лапою торкнеться — і цідиться зі стіни.
— Наскільки я розуміюся, — сказав я, — камінь будівельний. Я на нього не програю.
Головацький підійшов до стосів, і зацікавленість його змінилась розгубленістю.
— Гм, — промовив він. Запала незручна мовчанка.
— Куріть, — великодушно запропонував я і подав пушку.
Головацький довго слинив самокрутку, розглядав кінці, вагаючись, яким узяти до рота.
— Ви багато встигли, як бачу.
— Так воно буває, коли людина хоче щось мати. Особливо тоді, коли вона на повних сто відсотків працює на себе.
— Та я розумію…
—— Але їй, як ви знаєте, не дають. Вона сьогодні хоче-мати хату, завтра — в хаті, післязавтра думає про лазню і водогін, а тоді про свою книгарню, про фортепіано… Людина — це ненаситне створіння. Тому в неї треба відбирати частину дорібку. Як у бджіл — мед, як з-під курей — яйця. Тоді вона стає ще захланнішою і зовсім не щадить себе в роботі.
— Гм…
— А часто з нею треба поступати, як з дурною квочкою; нанеслась — дуже гарно, але гнізда не матимеш. Квочку кидають у воду, вона йде обсохнути, бо мокрою, як усім відомо, на гніздо не буде сідати, а коли обсохне — її знову кидають у воду. Кілька купелів — і вона зрозуміє, що треба знову нестися. Правда ж?
Головацький почав знизувати плечима, запідозрюючи якийсь підкоп.
— Думаю — піду подивлюся, — нарешті видавив він з себе, — бо чоловік може не знати, де тут добрий камінь, і потерпіти збитки. Але ви, на щастя, намацали жилу.
— Намацав, — повторив я. — Прикидав недавно: вирву, її з м’ясом, і залишиться тільки сипчастий камінь.
— На будуче кар’єр треба відкривати от-там, — махнув він невизначено в бік цвинтаря. — Там камінь податливіший для тесання.
— То в мене промашка?
— Ні, ви натрапили на добру жилу. Там, кажу, податливіший для тесання.
Я цих доброзичливців чую за милю. Сходячи до села, Головацький тричі гепнувся об землю і почав лізти назадгузь.
V
Левадиха, набурмосившись, щось розшукувала в запічку. Одне з двох: або справді щось загубилось, або збирається на розмову.
— Що сталося? — запитав я про всяк випадок. Крім того, я не почував себе ні в чому винним.
Левадиха вовтузилась, нишпорила ще настирливіше, а тоді зненацька:
— Прибігала Гривастюкова Гафія: завтра будуть трусити.
— Що?
Левадиха шпурнула додолу макогоном.
— Хліб! Хліб будуть реквізувати. — Перекривила: — Що! Воював! А був би тут — знав би.
— У нас багато? — спокійно запитав я. Лихо його знає, мене щось тішило в її страху.
— Ой, — зітхнула Левадиха, опускаючи руки. — Та скільки б не було! Чи ти дитина? — Вона сердилась не на жарт. — На стриху півдіжі пшениці. У сінях міщя кукурудзи. В коморі кірцівка з соняшником… Ой, содома і гомора! Пропаде наша праця ні за що ні про що!
— Не гнівайтесь, — сказав я нетерпляче. — Ліпше покажіть, куди зносити.
— Сіяли на цей рік обмаль, — торохтіла Левадиха, ходячи дзиґою по хаті, — лиш аби з голоду не здохнути. Як держава повимітає шпихліри, тоді знову голод, а з голодом — пошесті: тифи, віспи, холери. Казала також, що будуть забирати пашу на військо. Лишиться сільська худібка на бараболинні із загат, як у воєнні зими.