— Ти що, друженьку, рачки лізеш?

— Та от з Залісся, — відказав я задихано. — Не спиш? Він підтримав мене і запровадив до моєї келії. Тут було прибрано, мов перед гостями. Я звалився на канапу, і одразу ж навколо затовпилися тіні дрімоти.

— Як свято, Прокопику? — пробасив Микола.

— Маю контракти.

— Підкріпись. — Микола подав склянку з ромом.

— Свято закінчилось давкою і пострілами, — сказав я.

— Як ти це оцінюєш?

— Захоплююсь.

— Провокація, — сказав Микола.

— І ти тої самої? Гривастюк це ж казав.

— Ну, Гривастюк своєї співав.

— А ти своєї?

— У повітах на північ уже йдуть арешти.

Праворуч появився Гривастюк, ліворуч — Гафійка. «Комуністи!» — було на їх роззявлених ротах. Для мене, політичного схимника, це слово з їхніх уст звучало лайкою.

— Де в біса тут наплодилося стільки партій? — мовив я, витягуючись.

Дратівливо заскребла у вікно ялиця, блиснув проміж гілля місячний серп і знову пірнув у морозяний небесний намет.

— Зачекай, ще й ти влипнеш.

— Інакше це не можна назвати?

— Залежно від того, як повернеться.

— Я все перетравлю, Миколику. Ти кого перед хвилею випустив звідси? Ревеку?

— Бачив?

— Нехотячи.

— Ревеку.

— Не бреши. Вона, кажуть, уже не приймає кого попало, начебто із Загатою зв’язалась.

Тут я згадав його повідомлення про арешти і примовк: хтось ховається в замку.

— Шкода дівки, — сказав Микола. — Загата не той, кого їй треба.

— Не однаково, з ким спати?

— Ти не смійся. Вона, якщо вже зробила вибір, то до могили, а Загата — пустий вітер, хоч і з дужим горлом.

Микола дістав з шафи якусь книжку, перегорнув кілька сторінок і, на жодній не затримавши погляду, склав і кинув на місце. Незважаючи на вгодованість, він не втратив колишньої рухливості. Жвавий, з настороженістю дикуна і всеготовністю солдата, він не затримувався довго біля чого-небудь одного.

— А Загати тобі не шкода? Чудовий голос пропадає.

— У Канаді кілька наших, колобродівських, співають в опері. Один хлопчисько з Грушівки працює в Краківському театрі.

— Хіба це робить Галичині честь?

— Не про це мова, —поморщився Микола. — Якби Загата ніс людям свою пісню, збагачуючи її при цьому своєю індивідуальністю, а не хизувався обдаруванням, я шанував би його. Між іншим, він і в церкві це робив.

— Дитя природи. А те, що наші розважають чужинців, мене не тішить. Це, зрозуміло, не з добра, але доки це буде?

— Твоя Левадиха має сіль? — раптом запитав Микола.

— Подає солене

— Ось і не знаєш. П’ятий рік немає солі, Прокопику Чи це непокоїть уряд? Сьогодні в село заїхав гуцул, міняв кварту солі за дві пшениці, і мало його не розірвали. Солі ж тієї в надрах Карпат на всю Європу. Кому думати про якогось Загату, коли нікому зглянутися над цілим народом. Пригадай: у гімназії нас напихали не історією як наукою, а справжнісіньким блудом. Ми потай обурювалися, бо, по-перше, цей блуд писали німці, по-друге, із закордонної літератури ми черпали протилежні думки про свій народ. Тепер ось історію пишуть свої люди. Я тобі дам зо дві книжечки, прочитай про сьогоднішній день. Виходить, що в нас не життя, а мрія. Кому це потрібно? Отож кинь летунство. При нинішніх обставинах треба шукати чогось конкретнішого Та добре, спи, не три очі. У мене теж був сучий день Доброї ночі.

— Доброї.

Микола задув свічку і мовчки, замислившись, став на порозі

— Знаєш, — мовив я, — що там не було, постарайся мене не критикувати Я за тебе покладу голову.

— Критикувати? — весело перепитав Микола.

— Еге.

— Не дурій.

— Мені надоїсть оборонятися, і ти будеш мене кривдити.

— Бувай здоров.

Засинаючи, я міркував: це отрута. Що, наприклад, Микола вирішує конкретніше, ніж я? Але ми завжди зможемо дійти згоди. А от коли цією отрутою заволодіють злі люди в широких масштабах і зроблять її своєю монополією, тоді цілі народи поглине багно демагогії.

IV

Узявши непоганий розгін, зима, одначе, швидко видихалась Поцідив дощ, подіркував і за добу геть витовк сніги. Землю окував панцир слизької ожеледі Ожеледь ненавиділи, щодня на неї скаржилися, але сонце, виходячи вранці подивитися на свої володіння, через приморозки не могло з нею впоратися і тільки робило ще більше біди. Ожеледь ламала людям кості, псувала нерви, запирала в хатах.

З північних повітів голод пригнав дні колобродівські сім’ї, виселені під час війни. Це були мої сусіди, оселі яких спіткала та сама доля, що й нашу. Господарі вже навідувалися до села, але побачивши руїни, надовго повернулися назад, в прийми до добрих людей на стороні Тепер голод викурив їх із теплого місця.

Два вози з манаттям і дітьми зупинилися на горі. Спускатися вниз було небезпечно, колеса не витримали б ні на яких гальмах. І допомогти прибулим не було можливості.

Вони ходили горою, не знаючи, на що зважитися, тоді поскидали пожитки, які можна було знести в руках, а з рештою добра відправили підлітків в одне з горішніх сіл до ліпшої погоди.