— Хіба можна так! — сказав я. — Гафійко, мила ти дівчинко, встань же.

Притоптавши спопелений аркуш, по якому ще бігали іскорки, я підняв Гафійку і, цілуючи в уста, припер одерев’янілу до стіни, її губи були вогкі, холодні й солоні від сліз.

— Втихомирилось, чуєш? — спитав я. — На, тримай свою папку і ходи за мною. У темряві ми наштовхнулись на протилежну стіну.

— Шлячок би це трафив, — вилаявся я. — Вже спалив якийсь папір з папки, бо був би не знайшов тебе, хоч би якась тріска попалась…

— То запаліть, запаліть ще, — заквапилась Гафійка. — Тут усі чисті папери.

Скручений в трубку гербовий аркушик горів, як смолоскип надії.

— Господи! Цілі? — завиванням стрінула нас Катерина. Я згадав оголошення на стовпі: «Продаю святого Миколая 50Х40, килим косівського виробу і жорновий камінь — висота 18 см». Це оголошення ми бачили з Гафійкою, коли йшли на цвинтар.

— Боже, як я потерпала!.. Ой-йой, які ж забруднені. Повернись, Гафійко. Ви десь лежали? — прошепотіла вона стурбовано.

Гривастюк збентежено відвернувся.

— Ми заховалися в льоху, — сказала Гафійка, червоніючи.

Я вийшов витріпати шинелю. У сінях при ліхтарні війтиха обмацувала з усіх боків дочку. «Горенько моє!.. А ми з. Іванчуком прокляли Залісся. Мало не закоценіли під столом… Як же ви там, навпомацки?..»

Я сплюнув, і вона вмовкла. Коли я проходив мимо, Гафійка показала щире намисто зубів, а Катерина сердито зімкнула тонкі губи.

— Сьогодні нам насниться, — сказала в хаті Гафійка, блиснувши на мене очима. Вона вирішила подрочити ревниву матінку. Катерина перехопила погляд і жалібно розтягла:

— Може б, ми вже їхали, чоловіченьку?

— Запрягай, — погладжуючи скроню, кинув Гривастюк до Іванчука. — От натворили халепи…

Через поріг переступив господар — маленький бородатий чоловік з неспокійними очима. Гафійка по дорозі розповідала, що він доводиться їм далеким родичем.

— Як цю катавасію розуміти, Омеляне? — спитав він. — Поясни ж толком.

— Як! — підскочив на стільці Гривастюк. — Підстроїли.

О, вони дорого заплатять за це.

— Хто, значить, підстроїв?

— Звісно — комуністи.

— Сволота, — прогудів Іванчук.

Я засунув руки в кишеню — папери були на місці.

— Нема, значить, роду без вироду, бурмотів господар. — Вже і на Галичині, значить, мають прихильників.

Війт заплющив очі і закрив долонею рота. Обличчя його налилось кров’ю, з голови звисло пасмо гнідого волосся. Співчутливо покосившись на, нього війтиха захитала головою:

— Після такого місяць не опам’ятаєшся.

Гривастюк зло бликнув на неї, і вона, підібравши губи, принишкла.

— Дорого заплатять, — повторив війт і погрозливо крутнув наїжаченою гривою. Щось думаючи, підігнув два пальці, важко засопів.

У вікно забарабанив Іванчук.

— Гей, виходьте!

З воріт коні рушили галопом. Сполохавши чутливу морозяну вулицю дрібним передзвоном, ми виїхали в поле. Мело снігом, сани заточувались. Я відкотив комір, але крижану крупу однаково задувало під шинелю.

Перед Буштинським лісом коні неспокійно зафоркали, застригли вухами.

— Щось чують, — сказала здавленим баском Катерина.

— Спи, спи, — гукнув Гривастюк. Гафійка тихо посапувала, спершись на Іванчукове плече.

Гривастюк подав мені кисет.

— Першу нашу розмову не забув, Повсюдо? — перейшов він раптом на «ти». — Монету притримай, потім віддаси мені гроші. Розрахуємось… Мені не спішно… А коні справді стривожені. Розбудіть Іванчука, — він знову перейшов на «ви».

— Михайло, перелізь на передок, а ви, — звернувся до мене, — ось держіть, я ним орудую сяк-так, і коней треба тримати в руках. Невже вовки?

У моїй руці опинився зігрітий Омеляновою рукою револьвер.

— Що нині за день такий! — схлипнула Катерина.

Гривастюк намотав віжки на руку. Коні понуро вступили в ліс. Попереду молочно біліла смужка шляху. Звідкілясь здалеку донеслось протяжне завивання. Катерина шепотіла молитву.

— Та це пси в Підкамінному, — засміялась Гафійка.

— Цс-ссс! Свистуха! — тихо гримнув Гривастюк. — Якої дідькової мами?

Та доїхали ми без пригод. Я зіскочив на толоці, сказавши, що мені ближче попри цвинтар, а коли сани розтанули в сніговій куряві, звернув на Лісничівку.

Тонко і одиноко заголосив у долині півень. Замок бовванів на тлі сірого неба химерною скелею. Натужно шуміли ялиці, потріскували на морозі стовбури. Очі солодко злипались від утоми, кортіло спертися на мур і подрімати. Ліс і замок непомітно стали прояснюватися теплою затишною світлицею з пахучою піччю, замигали якісь клопітливі добрі тіні. «Пора спати». А якась заблудна думка своєї: «Ти ж міг не дійти з своїм несправним серцем Ти анітрохи не бережеш себе. Віддихайся». Мов чужими руками я встромив ключ у замкову щілину, оковані залізом двері стиха простогнали.

На другому поверсі, лизнувши світлом сходи, прочинялися якісь двері, і в глиб коридора прошмигнула гандрабата, не Миколина тінь. Вийшов і Микола. Звісив над сходами обіпнуте сорочкою барильце живота, схрестив на грудях, руки і стояв у прямокутнику світла, як вийнятий з-під гніту ворок із сиром.