9. В наглих і нетерплячих проволоки випадках найвищі установи й міністерства передають свої постанови місцевим властям безпосередньо, повідомляючи одночасно про ці розпорядки Секретаріат.
Підписали: міністер-презідент Керенський, міністер судівництва Зарудний. Петроград, 4 (17) серпня 1917.”
Таким способом замісць Констітуції ми мали Інструкцію.
Основним завданням цього кадетського твору було звести на нівець інстітут окремої національної влади на Україні. Навіть саму ідею такої влади витерти з договорного акту.
Через це, насамперед, Ґенеральний Секретаріат було названо Ґенеральним Секретаріатом не Центральної Ради, не України, а Тимчасового Правительства. Псіхолоґія казуїстів і книжкових законників очевидно припускала, що назва може зв’язати, з’обов’язати й перевернути дійсну суть справи. Але вони були консеквентні: Ґенеральний Секретаріат стає орґаном влади Тимчасового Правительства на Україні. Джерело його повновластей уже не є українська демократія, не з широких народніх мас він дістає силу, а від Тимчасового Правительства. Отже, виходячи з цього, всі права належали тільки Ґенеральному Секретаріатові. Центральна ж Рада мала бути при йому немов би якимсь дорадчим приватним орґаном. Вона могла собі обмірковувати проекти „предположеній”, вироблених Ґенеральним Секретаріатом, але то ніякого значіння мати не могло, бо ті „предположенія” приймати чи одкидати мало право тільки Тимчасове Правительство.
Далі компетенція. Військова справа, комунікація, міжнародні зносини, продовольча справа, почта й телеґраф, — усе це виймалося з компетенції Ґенерального Секретаріату.
Призначати урядовців він не міг. Міг тільки „представляти” їх на призначення своєму Урядові. Навіть не мав над ними влади, бо Тимчасове Правительство могло звертатися до сих урядовців, до місцевих властей, поминаючи Ґенеральний Секретаріат.
Теріторія — як раз та сама, яку кадетські професори намічали ще під час першої делеґації; як раз оті самі „найбагатші области” не входили в сферу влади Ґен. Секретаріату (Харьківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія й Бесарабія).
Словом, уся Інструкція було ні що инче, як ціничне, безсоромне й провокаційне зламання угоди 16 липня й отверте бажання видерти з рук українства всі його революційні здобутки.
І, розуміється, делеґація ні в одному пункті своєї згоди не дала. Ми рішуче й катеґорично до самого кінця одстоювали Статут, не сходячи з його навіть у тих точках, які сама делеґація вважала не конче необхідними для сього моменту.
Та й не мали ми повновласти давати чи не давати згоду.
Наше завдання було вирвати якесь рішуче, остаточне слово в Уряду. Це слово було: Інструкція. Добре. Ми своє зробили й везли те слово в Київ на вирішення Центральної Ради, чергова сесія якої спеціально для цього скликалась на 18 серпня (н. ст.).
І так само, як перша, не з легким серцем і не з добрим чуттям до Московії верталась і друга делеґація на Україну.10
РОЗДІЛ XVI.
ТРУДНИЙ, АЛЕ ОСТАННІЙ КРОК ДО ЮРИДИЧНО-ПРАВОВОЇ ВЛАДИ
1. Чорна переможниця на Україні.
Виступ большевиків і перемога реакції підсилили не тільки Петроградську реакцію, але й всеросійську. На Україні ж вона насамперед звернулась проти українства. Київ, з давніх давень відомий осередок чорносотенства, став гарячково збірати антіукраїнські сили. Насамперед сюди було стягнуто значну кількість війська. Не вважаючи на те, що в Київі був свій ґарнізон, потихеньку, непомітно сюди було стягнено декільки козацьких полків (донців) і полк кірасірів.
Особливу енерґію в підсиленню Київа цими елементами виявляв руський демократ, старий руський соціаліст-революціонер, комендант київської військової округи — Оберучев. Це був хоробливо-роздратований, істерично-лютий ворог українства. Коли він говорив про українців, йому трусилися губи й очі сіріли від ненависти. Це був найшкодливіший, нещирий й несовісний противник українізації війська. Він у великій мірі спричинився до напружених і ворожих відносин між українською й неукраїнською демократіями.
Цей добродій, цей „соціаліст” усіма засобами старався розбити силу українства й підсилити чорносотенні контрреволюційні й контрукраїнські течії. А найголовнішим засобом його були донські темні козаки та дикі кірасіри. Спіраючись на загальний правий курс і на цю військову силу „соціаліста” Оберучева, чорна сотня на Україні розвела енерґічну, гарячкову акцію. Стали орґанізовуватись, як гриби після реакційного дощу, виникати ріжні праві товариства й орґанізації, які посипали в Петроград протестами проти „примусової українізації Малороссії”. „Союзъ малороссовъ имени Гоголя” поставив собі проґрамою „боротьбу за Росію й проти України”.
Чорносотенна рада професорів Київського Універсітету послала гарячий протест Урядові проти укр. домагань, в якому між инчим говорилося:
„Керманичі українського руху прагнуть повного політичного відокремлення й відчуження від решти Росії тих областей, які вважаються українськими. Для розв’язки питання в цім дусі й напрямі нема ґрунту в попередній історії Малоросії… Такий напрям розв’язання українського питання Рада Універсітету вважає суперечним з найбільше життєвими, найсвятійшими інтересами російської держави й російського народу”. („Новое Время”, 11. VIII. 1917.)