З цим статутом мала їхати до Петрограду делеґація Укр. Ц, Ради для затверження його там і для вирішення инчих ріжних зв’язаних з ним питань. А так само подати на затверження лісту Ради Ґенеральних Секретарів, складену вже новою, поповненою 30% представниками неукраїнської демократії Ц. Радою з участю в Секретаріаті представників „меньчостей”.
Ліста була така:
Голова Ґенерального Секретаріату й Ґенеральний Секретарь внутрішніх справ — В. Винниченко (у. с-д.).
Ґен. Секретарь хліборобства — Б. Мартос (У. с-д.).
Ґен. Секретарь судових справ — Вал. Садовський (у. с-д.).
Ґен. Секретарь військових справ — С. Петлюра (у. с-д.).
Ґен. Секретарь освіти — І. Стешенко (У. с-д.).
Ґен. Секретарь шляхів — В. Голубович (у. с-р.).
Ґен. Секретарь харчових справ — М. Стасюк (у. с-р.).
Ґен. Секретарь фінансів — X. Барановський (безп.).
Ґен. Секретарь міжнаціональних справ — 0. Шульгин (у. с-ф.)9
Тов. Ґен. Секр. міжнац. справ по єврейським справам — І. Зільберфарб.
Тов. Ґен. Секр. по польським справам — М. Міцкевич.
Ґен. Контрольор — М. Рафес („Бунд”).
Ґен. Секретарь почт і телеґр. О. Зарубін (рос. с-р.).
Ґен. Писарь — П. Христюк (у. с-р.).
Не обсаженими лишались Секретарство праці й Торгу та Промисловости. Ці місця лишались для „меньшостей”, а саме для рос. с-д., які ще не могли вирішити свого остаточного відношення до Ґен. Секретаріату й участи в йому.
Статс-секретарем для справ України при Тимчасовому Правительстві було вибрано П. Стебницького (у. с-ф.).
З Петрограду ж увесь час настійно домагалися швидчого порозуміння на Україні. Міністри-соціалісти хотіли довести справу до кінця, щоб бути заспокоєними хоч з цього боку. (Це домагання багато спричинилося до тої відносної лагідности, яку виявила під сей час руська демократія в Київі).
З огляду на цю настійність, а надто на те, що ми й самі потребували як найшвидчого довершення справи, Мала Рада, не дожидаючись остаточного вирішення тексту статуту Ґенерального Секретаріату, вирядила до Петрограду делеґацію в такому складі: Голова Ґенерального Секретаріату В. Винниченко, Ґенеральний Секретарь фінансових справ X. Барановський і (від меньчостей) Ґенеральний Контрольор — М. Рафес.
Остаточно вироблений і ухвалений Малою Радою текст Статуту мав бути переданий делеґації по телеґрафу.
РОЗДІЛ XV.
ДРУГА УКРАЇНСЬКА ДЕЛЕҐАЦІЯ ДО ПЕТРОГРАДУ
1. Танець руської демократії між ножами.
В цей час у Петрограді бідна російська демократія танцювала небезпечний, невдячний танець „між ножами”: большевизмом і реакцією. Вона робила надлюдські усилля, щоб не наштиркнутись і не впасти на той чи другий бік.
Правда, вбік большевизму впасти було меньче небезпеки. Розбитий і розігнаний, він поховався по кутках і не смів подавати голосу. Зате реакції голос став удвоє дужчий, хазяйновитіший. Вона почувала себе, хоч і під демократичним вуалем, єдиною господиньою Росії. Адже ця красуня мала побіч себе таких дужих і славетних лицарів, як руський кучерявий козак з нагайом, з диким гиком, з темнотою в душі й з другого боку — ґалантний антантський імперіалізм з своїми банками, гарматами, зобов’язаннями. Ці два лицарі були одним із тих ножів, яких хоч-не-хоч руська демократія повинна була дуже обережно обминати.
Отже кадети після розбиття большевизму підбадьорились. Рожева (революційна) плівка на їхньому чорно-буржуазному тілі, яку вони, як хамелеони принатурили були до обставин, тепер почала виразно, безсоромно, на очах у всіх, як шкура з гадюки, злізати. Сила й перемога була за ними. Без них ні руський козак, ні антантський імперіалізм ніякої піддержки не дав би демократії. Їхня участь в уряді була необхідна. Вони нічого не мала проти, щоб червоний прапор революції маяв над підприємством, в якому вони були б панами. На якийсь час ця вивіска була потрібна. Але всередині все червоне повинно було витерто, викинено й виметено. Таку умову ставила партія „народньої свободи”. Ніякої залежности від революційних орґанізацій, ніякої відповідальности перед Радою Робітничих і Салдатських Депутатів. Уряд має бути відповідальний тільки „перед своїм сумлінням і Росією”.
2. Руський „національний герой”.
Вони навіть згожувались, щоб на червоній вивісці стояло: „Керенський і Ко.” На цей час це була корисна фірма. Керенський тоді був національним руським героєм. Обивательщина його боготворила, засипала квітками, промови його ковтала вухами, носом, ротом.
В часи гострої боротьби кількох соціальних течій, у періоді невияснености сітуації разураз у всіх націй з’являються так звані національні герої, яких обставинами випихає на гребінь хвиль. Вони легкі, як корка, й через те можуть триматися навіть на піні. Вони надзвичайно славолюбні й через те, опинившись на гребні, легко вірять у те, що вони вище за всіх, проймаються цею вірою й остільки проймаються, що своєю вірою заражають других. Славолюбність їхня примушує їх за всяку ціну й усякими способами триматись на найвищій точці. Для того вони голосно про себе кричять, метушаться, стають в пози перед масами внизу й обставляють свою особу ріжними урочистими процедурами, які гіпнотізуюче ділають на обивaтеля.