Але партії й Директорія знайшли цей компроміс приємлимим. Сістему влади трудових рад було принято. Вищим же орґаном влади було ухвалено Трудовий Конґрес по тому самому прінціпу: мали право виборів тільки трудові елементи, велика ж буржуазія, кляси паразітарні, експлуататорські цього права позбавлялись.

6. По укочених стежках.

Але на жаль було принято тільки прінціпіально, більш для заспокоєння себе й заховання миру, ладу та єдиного фронту всередині себе. Здійснення ж одкладалось, затягалось, гальмувалось дебатами над виробленням "закону" про ці ради, дебатами над їх компетенцією, над вирішенням поняття "трудовий" і т. д.

Я, пропонуючи цей компроміс, рахував на те, що живе життя саме виправить те, що зіпсовано й одкине непідходяще; що ж є здорового й приємлимого, те лишиться й убереться в життєві форми.

Але партії й Директорія також, очевидно, як не зовсім свідомо, то напівсвідомо почували, що життя заграє рішаючу ролю, й не спішили з реалізацією цієї постанови, яка все ж таки як-не-як мала большевицький характер.

Та й Антанти, що стояла вже в Одесі, було боязко; та й німців страшно; та й небезпечно большевиків; та й маси лякали; та й у самих не було особливого вогню й запалу до виразної, рішучої, самовідданої боротьби з буржуазною сістемою ладу. Словом, тут знову як найкраще виявилась нерішуча, неактивна, несамостійна псіхіка промежуточної кляси, якій усього страшно, яка повинна до когось прихилитися.

А тут ще й мілітарна сітуація була не зовсім певна. Справді, з одного боку Антанта, з другого німці, з третього гетьманці, з четвертого большевики. Обстановка війни, боїв, мобілізацій.

І через те міщанська псіхіка охоче йшла по старих, укочених стежках: поки буде вироблено закон про ради, треба ж якоїсь влади на місцях, і… відновлялись старі, антіукраїнські й антібольшевистські думи, право-есеровські земства з їхніми демократичними безконечними балаканинами, з їхньою нездатностю до енерґічної, рішучої праці, з вічними протестами проти "насильственной украинизаціи".

З другого боку Директорією наставлялись скрізь коменданти, комісари, які ніким не

контролювались. На ці посади часто попадали люде нікчемні, нездатні й, головне, часом не тільки не соціалісти, але й не демократи. Єдиною ознакою пригодности на посаду служила "українськість" кандідатів. Українець?-добре, більше нічого не треба.

І, розуміється, під українців стали підшиватись найпідозріліщі елементи, навіть відомі гетьманці. А через те, що вони не підлягали ні контролю, ні відповідальности ні перед яким громадським виборним орґаном, (що мало бути в компетенції трудових рад), то вони дозволяли собі виявляти свою владу цілком самодержавно й у дусі того світогляду, який самі мали. Часто військові коменданти й комісари сварились між собою за владу в місті й повіті, бо межі й компетенції тої влади для них не були точно зазначені.

Руське чорносотенство, гетьманці, перефарбовуючись в українців, навмисно старались проходити на такі посади, щоб тут же діскредітували своїм поводженням саму ідею української влади.

А в результаті над населенням часто робились насильства, несправедливости, брались хабарі, покривались спекулянти й гетьманці, захищались інтереси поміщиків і ріжних соціальних злодіїв, відомих усій околиці своїми попередніми злочинствами. Директорія й її Тимчасовий Уряд у Вінниці були далеко, перевіряти діяльність своїх аґентів не мали ніякої змоги, а на місцях, як сказано, також не було ніяких стримуючих і контрольних орґанів.

7. Діяльність представників Директорії.

Все це викликало що далі то більше невдоволення широких мас. І через те революційні елементи, не дожидаючись "закону" про трудові ради, самі творили революційні контрольні й керуючі орґани влади на місцях у формі Революційних Військових Комітетів, або Рад робітничих і селянських депутатів, як уже випробованих і відомих орґанів революційної боротьби.

Але з цими орґанами самодержавні коменданти й комісари, розуміється, почали зараз же боротися. Не дивлячись на те, що переважна більшість Революційних Комітетів і навіть Рад робітничих депутатів спочатку цілком визнавали владу Директорії й стояли на ґрунті її програми, що в більшости були українського характеру, коменданти й комісари розгонили їх, арештовували, часом декого й розстрілювали.

І тут же треба зазначити надзвичайно шкодливу ролю полковника Балбачана на Харьківщині. Цей виразний і свідомий український реакціонер зразу підірвав і навіть убив на всьому лівобережжю авторітет і вплив Директорії. Виставляючи себе, як офіціального представника Директорії на Харьківщині, він поводився там, як найлютіший противник і ворог її. Не кажучи вже про те, що він наставляв скрізь таку адміністрацію, яка нічим майже не відріжнялась від гетьманської (а часто лишав на місцях і самих гетьманців), він учиняв ще такі річи.

В Харькові як раз під час повстання меньшевиками скликався робітничий з’їзд. По всім даним з’їзд мав бути не большевицький. Отже з цієї причини не було підстав ставитись до його неприхильно. Але Балбачан, будучи політичним неуком, а крім того ворогом взагалі робітництва, яке б воно ні було, большевицьке чи меньшевицьке, з’їзд заборонив. Це викликало в меньшевиків здивовання, потім обурення. З’їзд було розпочато без дозволу Балбачана. Тоді цей один із плеяди "національних героїв" силою розігнав з’їзд, а багатьох учасників і керовників його арештував і розстріляв.