Але цей план було одкинено. Він, правда, вимагав розбиття нашої єдности. Це була велика ціна, але необхідна й, тепер можна сказати сміливо, вже потрібна. Вже та єдність ставала шкодливою навіть у чисто-національній справі. Вона кувала, гіпнотизувала й паралізувала більш сміливих і революційних. Кожний боявся бути першим, що візьме на себе відповідальність перед усією нацією за розбиття єдиного національного фронту. Кожний страхався осуду історії. Кожному було жаль давати своє ім’я на риск.
Бо головним усе ж таки фактором нашої непіддатливости на соціалістичну революцію на Вкраїні було наше недовірря в успіх її, а також відсутність гарячого бажання боротись за таку революцію, не зважаючи на те, чи буде успіх чи ні, в ім’я самої ідеї соціалізму й пропаґанди його ділом, акцією, самим життям. І це, головним чином, не дало одваги приняти цей план. І ті самі „ліві” наші „соціалісти” М. Порш і М. Ткаченко, які так гаряче виступали проти коаліції, за владу революційного пролетаріату та селянства, які один час здобули собі навіть реноме „майже большевиків”, (особливо М. Порш, який дуже добре умів володіти революційною фразеологією), ці самі „ліві” найрішучіше стали проти сього плану. „Бути непохитними! Вести свою лінію до кінця. Ніяких хитань і вагань”.
І „своя лінія” провадилась далі, хоч многі в неї вже не вірили, хоч вона декому здавалась уже помилковою, безнадійною й навіть шкодливою. Одним з таких був і я. Після одкинення мого плану я рішив скласти з себе відповідальність за дальший хід подій і вийти з Уряду. Виступити самому за здійснення мого плану я не мав можливости, бо я ж стояв увесь час на чолі того Уряду, який так боровся з большевиками, й через те моє ім’я не могло викликати довірря в революційне настроєних масах. Єдине, що я міг зробити, це віддати своє ім’я й самого себе, як „контрреволюціонера” на арешт, в ім’я врятування національної ідеї в масах і для збереження влади в українських руках.
Це також не вдалося й мені лишалося тільки відійти від тої політики, яку я вже не міг провадити з щиростю й вірою в її справедливість, як то робив раніше.
Моє бажання вийти з Уряду й заяву про це фракціям тим легче було здійснити, що в цей же час есерівська фракція Центральної Ради стала виявляти рішуче бажання взяти провід усієї політики в свої руки. Формальне право на це вона мала разураз, бо вона кількостю своїх голосів покривала всі инчі складені до купи фракції. До сього часу вона не одважувалась на це, віддаючи провід соціальдемократам. Але тепер, коли той провід доводив до не таких уже блискучих наслідків, коли есерівська фракція могла й сама досягти подібних, коли неудачі ставали все дошкульнішими, а невдоволення Ґ. Секретаріатом все більшим, вона рішила скористуватися своїм правом більшости голосів і взяти урядовий провід у свої руки.
Отже настала друга кріза українського Уряду. Соціальдемократи висміювали есерів за цю крізу й за їхнє бажання влади, називали дітлахами, які вже вийшли з під опіки няньки-соціальдемократії, бажали їм на ділі показати себе дорослими, але все ж таки уступитися мусіли, залишивши в кабінеті міністрів „для єдности фронту” тільки двох соціальдемократів — М. Ткаченка й Д. Антоновича.
РОЗДІЛ ХII.
ПРОГОЛОШЕННЯ САМОСТІЙНОСТИ УКРАЇНИ
1. Заручини хуторянки з товарним джентельменом.
Але ця кріза сталася тоді, коли большевики, захопивши майже всю Україну, наближалися вже до Київа, коли київське робітництво, підбадьорене й підсилене цим наближенням, готувалось до рішучого виступу проти нас зсередини, коли лишалось дуже-дуже мало надій на врятування сітуації.
Одним із засобів цього рятунку було скликання чергової сесії Великої Центральної Ради. Малося на увазі на цій сесії вирішити декільки важних питань і тим, може, трохи підкріпити себе.
Такими питаннями були: земельне питання й самостійність української держави.
Есери настійно домагалися переведення закону про соціалізацію землі. Не здаючи собі добре справи з того, що, власне, є ота „соціалізація”, вони (та й навіть инчі фракції Ц. Ради) гадали, що проголошенням сеї реформи вдасться заспокоїти широкі маси селянства й пригорнути їх на свій бік.
Що ж до самостійности України, то проголошення цеї форми нашої державности вимагалось з усією необхідностю й неминучостю тою сітуацією, яка складалася. Насамперед, проголошення Росією війни Україні само штовхало на розрив федеративних відносин. Український Уряд мав і формальне, й моральне право не вважати себе в зв’язку з тою державою, яка була з Україною в стані війни. Фактично ж ця самостійність уже була. Уже були самостійні міжнародні зносини, було своє окреме військо, свій фронт, свої всі державні установи. Фактичний стан річей вимагав з залізною послідовностю дальшого свого розвитку й довершення. Так, наприклад, той факт, що Російський Совітський Уряд проголосив нам війну й провадив її між инчим і тим, що не давав нам з центральної скарбниці грошевих знаків, примусив нас до введення своєї власної монети.