Будинок, де жив Опанас Георгійович Сластіон, стояв на околиці Миргорода. Садиба потопала в побляклій зелені й пожовтілих квітах.
Зустрічати Матвієвського вийшла літня, але бадьора жінка. Дізнавшись, що прибулий од Яворницького, вона взяла його під руку, як беруть бажаного гостя, й провела до веранди.
— Здоровенькі були, мій голубе! — радісно загомонів Сластіон. Він стиснув Матвієвського в обіймах і пригорнув до серця. — То ви від мого Дмитра! Сідайте ж, бога ради, сідайте та розказуйте, як вам їхалось і як доїхалось. А оце моя Марія Іванівна, з якою ми й живемо в цьому чужому домі.
Матвієвський побачив перед собою високого на зріст, трохи згорбленого, але ще міцного чоловіка. Художник був узутий в чоботи й одягнений в білу вишиту сорочку. На його плечах — легка чорна чумарчина.
Листа від Яворницького читали вголос, повільно, із зупинками. В листі йшлося про те, що єдине й надійне сховище для коштовної етнографічної колекції Сластіона — музей. І не будь-який, а якраз Дніпропетровський.
— Дмитро, звичайно, має рацію, — сказав Сластіон, дочитавши й акуратно згорнувши листа. — Професійної потреби в колекції я вже не маю й не буду мати. Займатись мистецькими справами, як колись, теж не доведеться. То навіщо ж ту колекцію тримати під замком?
Через кілька хвилин сіли за стіл.
Обідали весело. Цікавою співрозмовницею виявилась
Марія Іванівна, що розважала чоловіків смішними бувальщинами з миргородського побуту. Сластіон зі зворушенням згадував про своє навчання в Академії мистецтв, про своїх друзів студентів.
— Ви, Опанасе Георгійовичу, мабуть, часто бували в товаристві Рєпіна й добре знали його? — спитав Матвієвський.
— Рєпіна як великого художника я, звичайно, добре знав, бував у його майстерні і частенько був у його товаристві. Зустрічався я з Рєпіним по суботах у Яворницького, коли всі ми жили ще в Петербурзі. До нього часто приходили українські й російські діячі. На таких «збіговиськах», як ми жартома називали ці зустрічі, — продовжував Сластіон, — чого тільки не бувало: реферувались підготовлені до друку книжки, статті, читались вірші, показувались подорожні етюди, розповідалось про закордонні подорожі, про гастролі артистів. Після вечері неодмінно виконувались під акомпанемент гітар і моєї бандури сольні й хорові пісні, а також танці.
— Художник Мартинович, звичайно, бував з вами в товаристві Яворницького й Рєпіна?
— Мартиновича. на «біговиськах» я бачив раз чи два, але ніколи не бачив його в товаристві Рєпіна. Великий художник знав Мартиновича із його праць, знав про його здібності й талант з наших розмов. А якось Ренін зайшов до мене й випадково побачив на полиці гіпсову маску з голови Мартиновича. Вона не мала в собі нічого виняткового, бо була така ж, як і всі інші студентські праці. Але вона сподобалась Рєпіну тим, що гіпс зафіксував натуральний усміх Мартиновича. Він узяв в мене ту маску й використав її як натуру для козака-бурсака, обстриженого «під макітру» i з усміхом на обличчі, в картині «Запорожці». Так Рєпін увічнив Мартиновича на своїй знаменитій картині.
— Але бурсак — Мартинович чомусь неоднаковий на варіантах рєпінських «Запорожців».
— Це ви підмітили вірно, — відповів Сластіон. — Найбільше схожий Мартинович на себе в ескізі картини, який Рєпін подарував Яворницькому, а той пізніше, за порадою Рєпіна, продав його Третьякову…
Наступного дня Матвієвський оглядав етнографічну колекцію Сластіона.
— Збиралась вона переважно на зламі двох епох, — розповідав Опанас Георгійович, — в кінці XIX й на початку XX століття. Ми тоді з Дмитром уже находились, наїздились і набідувались. Пора було десь осісти. Дмитро поселився в Катеринославі, ближче до місцевості, де була Запорозька Січ, А я повернувся на Полтавщину, де губернське ліберальне земство заснувало в Миргороді керамічну школу. Отак я й опинився тут з усім своїм етнографічним «мотлохом».
Гість і господар складали список речей, оцінювали їх, писали до кожної речі відповідний етикетаж. Незабаром був списаний цілий зошит.
Чималу історично-етнографічдну цінність мали чудовий слуцький пасок першої половини XVIII ст. — невід’ємна прикраса чоловічого (військового й цивільного) одягу на тогочасній Україні, жіночий кунтуш, козацький жупан, типовий жіночий і чоловічий селянський одяг, жіноче художнє шитво, оздоблене шовками й золотом, різноколірні шовкові й вовняні плахти, килимки, вироблені найкращими майстрами Полтавщини XIX та початку XX століття.
На додаток до етнографічних речей художник відібрав із своєї бібліотеки до десятка рідкісних книг, в тому числі й Д. Ровинського «История вооружения российских войск и костюмов». Крім того, подарував музеєві гравюри на міді, сталі й дереві, літографії, офорти, малюнки й фотографії, що відображають українське народне життя різних часів.
Тільки надвечір вони закінчили свою нелегку працю, а наступного ранку всі речі були запаковані й відіслані до Дніпропетровська.
Потім Сластіон показав гостеві рідний Миргород, керамічну школу, де працював художником-викладачем, розповів про деякі епізоди з історії Миргородщини — про славного грузина Давида Гурамішвілі, про письменника з Сорочинець Володимира Самійленка, про революційні дні 1917 року.