Під кінець огляду запорозької старовини Дмитро Іванович підвів гостей до картини «Ненаситецький поріг». Біля неї вони пробули довгенько. Яворницький піднесено розповідав про грізні Дніпровські пороги та козацькі ходи на Дніпрі. Особливо цікава була розповідь про найстрашніший Дід-поріг.
— Та що там картина! От якби ви самі побачили та почули, як реве Ненаситець. Ото інша річ!
— Ви, Дмитре Івановичу, так зацікавили нас романтикою Дніпра, що ми з дружиною хоч і зараз ладні поїхати з вами на пороги. Ви згодні?
— Прошу! Я готовий.
В автомашині сиділо четверо: біля шофера — дружина наркома, а за ними — Луначарський і Яворницький. Не доїжджаючи десять кілометрів до Ненаситця, Яворницький легенько торкнув рукою плече водія, дав знак зупинити автомашину й перший вийшов з неї.
— Прошу вас, Анатолію Васильовичу, вийдіть сюди на хвилинку.
Нарком вийшов, зняв окуляри і протер їх.
— Чуєте, як реве?
— Чую, що ж то?
— Отож той самий Ненаситець: реве і стогне, шумить і виє — залежно від погоди. Його можна почути за тридцять кілометрів. От яка сила!
— Це справді могутня сила, — підтвердив Луначарський.
— Сюди, до грізного Ненаситця, восени тисяча вісімсот сорок третього року приходив Тарас Шевченко, — сказав Яворницький. — Багато чого тут побачив великий Кобзар: відвідав тоді Хортицю, був у Олександрівську, в Нікополі, в селі Покровському. А тепер сідайте, поїдемо далі.
Автомашина форкнула й курною дорогою помчала ближче до порогів.
Через кілька хвилин їзди мандрівники побачили велику гранітну скелю, яка нависала над самим Ненаситцем. Перед порогом повільно струмувала прозора вода — синя-синя, як чисте небо в ясний день. І в той же час — що тільки діялося на Ненаситці! Тут вода клекотіла, крутими хвилями здіймалася над віковічними скелями, розбризкуючи клапті білої піни. Дніпровські чайки зграями кружляли над порогом, вишукуючи собі поживу.
— Ось вам, Анатолію Васильовичу, і той красень, до якого ми їхали. Милуйтеся з нього.
Всі зійшли на скелю. З неї було видно і далекий степ, і широке плесо повноводного Дніпра. Луначарський зняв кашкета. Легенький вітерець, зволожений бризками з порога, приємно лоскотав його волосся. Дорожньої втоми як і не було.
— З усіх порогів, що є на Дніпрі, — казав далі оповідач, — Ненаситець найбільший і найстрашніший. Він має довжину більше двох кілометрів, падає дванадцятьма лавами, весь укритий водяною піною, а взимку не замерзає. Це якась могутня, страшна стихійна сила і разом з тим чарівна, разюча.
— А де ж хід, яким спускаються на човнах? — спитав Луначарський.
— Той хід коло правого берега, його зроблено тисяча сімсот дев’яносто дев’ятого року. З лівого боку він був обгороджений кам’яною загатою. Там є і другий канал. Його проклали через граніт тисяча вісімсот п’ятого року. Такі канали потім збудували на Кодацькому, Сурському та Лоханському порогах. Але всі вони були недосконалі й незручні, щоб ними спускати плоти й судна. Отож сплавляли вантажі, як і перше, — «козацьким» ходом, через пороги. Хоробрі лоцмани — нащадки запорожців — через ці пороги і плоти водили. Через Ненаситець плоти проходили за одну хвилину!
— А цікаво, чому цей поріг зветься Ненаситець? — спитала дружина Луначарського.
— Тому, кажуть місцеві люди, що він ніяк не насититься: «Все їсть та їсть, все лопає та лопає, а ніяк не наїсться й не налопається».
І справді, чого тільки він не ковтав?! Щоліта часто понад півсотні людей тут гинуло: лоцмани майже всі рятувалися, а плотогони здебільше гинули.
Потім Дмитро Іванович запросив наркома пройтись з ним трохи далі, де показав йому ще одну важливу «штуку».
— Дивіться на оту скелю, що виступає з води Ненаситця. На ній прикріплено чавунну плиту, де є напис про загибель у бою з печенігами київського князя Святослава Ігоровича, коли він повертався з походу. Якщо хочете, ми зможемо добратися до неї.
— Так там же вирує поріг!
— Не турбуйтесь, Анатолію Васильовичу, мені тут не вперше плавати. Ми, як кажуть, і сами з вусами!
— Та ще й запорозькими! — кинув Луначарський репліку, усміхаючись.
— Отож. Я ось гукну діда-рибалку, він і переправить нас.
На сигнал Дмитра Івановича дід швидко причалив до берега, всі сіли в човна й підпливли до самої скелі з плитою.
— Прочитайте, будь ласка, ви краще бачите, ніж я, бо мені вже минув сімдесятий рік.
— Та хіба вам уже стільки років? Ви ж мов юнак стрибаєте по скелях.
Нарком протер свое пенсне. Читає вголос:
— «В 972 году у Днепровских порогов погиб в неравном бою с печенегами русский витязь — князь Святослав Игоревич»[58].
— Ну, як вам подобається наш Дніпро?
— Чарівна краса, дивишся на неї й не надивишся!
— Так-то воно так, а все ж надходить час, коли загнуздають Дніпро і навіки закриють пороги. Вже йдуть чутки, що незабаром у Кічкасі почнуть будувати греблю.
Це правда? — спитав професор.
— Правда, Дмитре Івановичу, тут незабаром почнуть будувати найпотужнішу електростанцію.