— Здоровенькі були, бабусю! — чемно привітався до господині професор.

— Здрастуйте! Заходьте до хати.

На порозі піп перехрестився. Зайшли. Посідали біля столу. Бабуся зніяковіла: несподівана поява попа і якогось незнайомого чоловіка трохи лякала її.

— Де ж це ваш дід Остап? — спитав Яворницький.

— Та десь пішов отави накосити для корови.

— Скажіть, бабусю, чи правда, що у вас е запорозький пістоль та пояс? — спитав Дмитро Іванович.

— Не знаю, що вам і сказати: є і немає.

— А це як слід розуміти?

— Та так: біля скрині, де зберігаються пістоль та пояс, висять два замки. Від одного замка ключ у діда, а від другого в мене. Отож ніхто з нас поодинці не відкриє скрині. Такий порядок дід наш завів ще здавна.

— Он як! — підморгнув Яворницький. — Добрий порядок завів дід. А що ж це він, не довіряє вам, чи що?

— Та ні, він, бачите, хоче, щоб ми вдвох хазяйнували. Он і сало у нас у бодні лежить під двома замками. Так, каже, буде надійніше.

Через півгодини щось у сінях зашаруділо. До хати ввійшов дід Остап. Привітався. А коли побачив, що тут і піп, зняв шапку і підійшов до нього під благословення. Дід хоч і старий віком, та ще дебелий: видно, що з дужого роду.

— Ми до вас, діду Остапе, ось в якій справі, — почав Яворницький. — Чули ми, що ви зберігаєте запорозьке причандалля. Хотілося нам побачити, яке воно, що за речі. Може, покажете?

— Та чому ж, можна й показати. Це діло просте. Дід Остап пошукав у своїй глибокій кишені, витяг ключа, відімкнув один замок, а потім глянув на бабу. Та швидко зрозуміла діда, мовчки підійшла до скрині, відімкнула своїм ключем другий замок. Тоді дід обережно вийняв пістоль з кремінним запалом та срібний пояс.

— Ось вони, подивіться.

Яворницький, як великий знавець української старовини, одним поглядом оцінив речі.

— От що, добрий чоловіче, я директор Катеринославського історичного музею Яворницький. Хочу вас просити, голубчику, щоб оці речі ви подарували музею. Це буде дуже благородно з вашого боку! Чи згода?

Піп уже був підготовлений до розмови з дідом, сидів мовчки й вичікував слушного часу, коли буде зручніше вплинути божим словом на діда Остапа.

Видно було, що дід і баба вагаються, не хочуть розлучатися з коштовними речами предків-запорожців.

— Та воно, конешно, нічого, — сказав дід Остап, — тільки… От якби продати, тоді друге діло! Ви купіть, ми дешево віддамо.

— Скільки ж ви хочете за них?

— 50 карбованців!

— Та ви бога б побоялися! Що це ви? Де це видано, — казав Дмитро Іванович, пронизуючи діда гострим поглядом, — щоб за старовину отакі гроші цупити!

Тут озвався піп.

— Раб божий Остапе і раба божа Уляно! — сказав піп. — Не забувайте всемогутнього господа бога: він дав, він і візьме — в цьому його сила! Не будьте сріблолюбцями: гроші від лукавого, тільки він спокушає вас на це. А дающого рука не зубожіє.

— Правильно батюшка каже, — не впускав нагоди Яворницький, — гроші — полова: сьогодні є, завтра їх нема. А от совість, честь людська — дорожча за все!

Дід і баба трохи вагалися, а потім тихенько пошептались і сказали:

— Ми порішили так: не треба нам ваших грошей. Раз це для музею, беріть пістоль і пояс безкоштовно. Нехай назавжди йде в музей. Може, й нас коли-небудь люди згадають.

— Спасибі вам, добрі люди, — сказав Яворницький, потиснувши руки старим і поцілувавши діда Остапа. — Ви зробили велике й добре діло. Тепер ваші імена навіки занесені в музейну книгу. Про вас будуть знати покоління, будуть віками згадувати добрим словом.

ШУКАЧІ СКАРБІВ

1915 року до музею дійшла чутка, що в Юр’ївському районі, недалеко від Катеринослава, селяни розкопують могили і шукають у них скарби. Не гаючись, Дмитро Іванович Яворницький спішно спорядився й виїхав на місце події. Ще здаля побачив він розриту могилу. Але туди одразу не пішов. Спочатку вивідав усі подробиці про розриту могилу в селян.

— Тут у нас дід Охрім з своїм сином та жінкою цілими ночами розкопує могили, шукає якогось золота, — розповідали селяни. — Ми йому кажемо: облиш, Охріме, кинь цю дурну затію.

— Ну й що ж він там викопав? — спитав їх Дмитро Іванович.

— Скарбів так і не знайшов, а все попадаються якісь череп’я, кісточки, старовинна іржава зброя тощо, — відповіли діди.

— А де ж він живе, той дід Охрім?

— Он, бачите, стара хата під соломою, друга від краю, — показали діди.

Професор попрямував до двору діда Охріма. У дворі — тиша, віконниці зачинені. «Значить, спить дід», — подумав археолог. Постукав у вікно — не чути. Тільки після другого, дужого стукоту відчинилися двері й на порозі з’явився невеличкий сивий дідок із заспаними очима, з розкуйовдженою чуприною на голові.

— Здрастуйте, діду Охріме!

— Здрастуйте! А звідки ви мене знаєте? — трохи злякано запитав старий.

— Як не знати! Чутка пройшла по всій губернії, що ви тут золотий скарб викопали. Чи правда?

— Ну, які ж тепер люди пішли: тільки взявся за лопату, тут уже й скарб викопав, начебто це картоплю копати!