— Прощайте, мамо!.. не згадуйте лихом…

— Прощай, сину!.. прощай, моя дитино!.. Ша… шануй… себе…

Мотря обхопила його шию обома руками та так і повисла, за сльозами світа не бачачи…

— Та годі вам, мамо!.. Не журіться: я не пропаду! — він висвободився з закляклих рук старої матері, давай прощатись з братами.

От уже построїли некрут у лави: один за одним, один за одним. Знову затуркотав барабан; старші скомандували…

— Прощавайте!..

— Оставайтесь здорові!..

— Хай вам бог помагає!..

— Щасливо!..

— Прощайте, мамо!.. — казав Максим, проходячи повз матір.

— Постой, сину!..

Мотря підскочила, сунула Максимові в руку грошей…

— Спасибі, мамо!.. — сказав Максим і гроші на ходу заховав у кишеню. — Прощайте… подякуйте батькові, що в москалі віддав!..

— Ша…нуй..ся… прощай… си…

Мотря не договорила. Та й Максим не чув: він був уже далеко…

Вернулися селяни додому. Вернулася й Мотря з синами — заплакана, убита горем… Іван ходив по хаті хмурий, як осіння темна ніч. Він ні на одного сина не глянув, не обізвався. А як вони пішли з хати, тоді до Мотрі:

— Ну що… пішов?

— Провела… — каже Мотря, заливаючись сльозами.

— Що ж він?

— Нічого.

— А оддала?..

— Оддала…

— Що ж?

— Казав: подякуйте батькові, що в москалі оддав!..

— Нехай він дякує своєму дурному розумові, — сказав Іван та й замовк…

Не стало Максима — затихла буча та лайка у Івановій хаті, не чуть ніякої й шкоди у Пісках. Не стало ватажка — товариство немов розкотилось по світу. Хоч воно тут же таки й було, тільки пішло іншим шляхом, зажило другим життям. Одні повмирали; другі поженились, хазяїнами стали, дітей годують…

Іван востаннє згадував Максима в той день, як Мотря з проводів вернулася. З того часу сам ніколи й не згадає і сердиться, було, як хто другий нагадує.

— У мене немає третього сина — і не було ніколи! — казав він. Та вже після того за цілий день або вечір ні до кого й словом не обзивався. Думки, видно, не одженеш від себе!

Одна Мотря щонеділі, щосвята ходила до церкви та подавала як не шага, то копійку на часточку за здоров’я Максима. Оддавши свою вбогу лепту, падала Мотря перед пречистою на коліна і молила її тихим-гарячим словом, щоб вона берегла її дитину од лихої години, щоб направила його на добрий розум.

Брати трохи посумували за Максимом, а далі й забули.

Життя пішло собі тихою ходою, приносячи то одраду, то тугу, та все стираючи спомин про Максима.

А він — хоч би обізвався коли, хоч би звістку прислав… Де він? як він? Ніхто нічого не знав, не чув…

А тут пішли у Івановій хаті клопоти за клопотами. Там Василя одружили й одрізнили; тут Мотря переставилась… Іван, побачивши, що й йому, мабуть, незабаром за Мотрею, одружив Ониська; поділив синів, зоставивши свою хату та дві десятини поля — москалеві, коли одкликнеться… Швидко після того Іван і сам поліг. Онисько оселився у батьківській хаті — доглядати москалевої худоби.

І стала та худоба кісткою у горлі як в одного брата, так і в другого. Піднялася з-за неї спірка та ворожнеча між братами. Менший правив худобою, як хазяїн, забирав усю користь собі; а старший, думаючи, що москаля уже на світі немає, загризався з братом.

— Хіба він мені брат? — каже, було, Василь. — Який він брат мені?! Захопив у свої лабети усе добро та й брат! Москаля вже й кісточки досі немає… Чому ж він не поділяє добра?.. Ти мені десятину поля дай та пів-хата… Або — мені твоєї хати не треба: у мене своя хата є… Оддай мені землю, хай тобі хата… Або сплати мою половину… А то все сам… Собака він, а не брат!

Онисько собі не дякує Василеві. Не раз і за чуби бралися. Якби люди не розлили, то, може б, обидва без голови осталися на батьківськім добрі. Стали вони тяжкими ворогами. Кожен кожному робив перешкоди, кожен кожного судив між людьми. А люди позвикали вже до такої братньої ворожнечі, хіба вже дуже зчепляться, тоді тільки розводили.

Ворогували отак дома, ворогували, та хтось пораяв судитися. Поїхав Василь до секретаря Чижика, повіз три мішки пшениці й десять рублів грошей. Завів тяганину. Поїхав і Онисько до Чижика — повіз і собі три мішки борошна та й грошей не менше… Давай судитися. Тягались вони, тягались, вимотували з їх грошенята, вимотували. Дійшло до того, що як Василь збіднів, так і Онисько знищів, а тільки й того, що дізналися: Максим живий і вже старшим якимсь над москалями. Тоді брати перестали ворогувати, помирилися. Василь заспокоївся своєю худобою, а Онисько жив безпечно у москалевій хаті і володів його землею.

XII

У МОСКАЛЯХ

Погнали некрут з рідного краю аж у Московщину. Гнали їх цілою юрбою. І який же невеселий здався їм той довгий перегін! Щоб хоч трохи скоротати час, вони то казки казали, то різні пригоди з життя пригадували, то про давні бої переказували, сподіваючись незабаром собі стрітись у чистому полі з ворожою силою… Максимові спали на думку дідові приповісті; він поділявся ними з товариством, а в самого аж душа закипала…