А Явдоха гризлася з Мотрею, не давала їй спокою. Прийде оце у її хату — перекидає усе, лає її. Спершу Мотря одгризалася, не мовчала, а потім, як побачила, що Чіпка потакає тещі, кривдить її, матір стару, то промовила сама собі: «Іродове кодло! Ти ж моє добро вкрало, над моєю надією насміялося!» Та як замовкла, то й мовчала вже, що б там Явдоха не казала, не робила. Тільки, обливаючи сльозами пориті недолею та літами щоки, прохала у бога смерті. «Господи! — часто й густо молила вона: — прийми мене, безталанну, до себе! доки вже я мучитимуся на світі?..»

Думала Мотря про смерть, виглядала її, сподівалася, а вийшло так, що Явдоха несподівано вмерла. У неділю, після обіду, зразу ухопила її завійна. Душить її, під серце підступає, у грудях давить, дух випирає…

— Ой, лишенько… умираю! — скрикнула Явдоха та й дух спустила.

Галя як з-за угла прибита ходить. Бліда, з заплаканими очима, вона не примічає, що й волосся вибилося з-під її очіпка, так розпатлана й сновигає, білі руки ломить, голосить на всю хату… Де ж? Зранку ще Явдоха така весела була, жартувала, сміялася; а на вечір — один труп, без дихання, від неї… Страшно й тяжко! Чіпка собі блудить, як бовдур, не знає, що й розпочати: чи Галю втішати, чи коло мертвої порядкувати?.. Одна тільки Мотря при пам’яті. Вона не те, щоб рада була, — ні! Вона жалкувала Явдохи: вона бачила тут кару божу. «Отже й померла без сповіді, без святого причастя… прости, господи, як…» Одначе вона не дуже й убивалася… А за Чіпку раділа. «Може, хоч тепер кине… тепер нікому буде настроювати… може, оханеться…»

Третього дня, як поховали Явдоху, справив Чіпка по тещі бучні поминки. Зійшлися люди не тільки з Пісок, прийшли й з хуторів. А старців-старців… як на печерах у Лаврі! Люди обідали у хаті; для старців поприроблювали лави надворі. Понаварювали великі казани усякої страви: Чіпка на поминки заколов свиню, зарізав три овечки, убив великого бузівка. А горілка — як вода, лилась за царство небесне… А після обіду Мотря старцям роздавала по шматку паляниці у торбу, а Чіпка — по сім гривень у руку.

На другий день після того Чіпка запріг коней та й поїхав з двору, не сказав і куди. Не було день, два… А на третю ніч вернувся, везучи повні вози всякого добра. Аж скрикнула Мотря, як побачила. Серце її не видержало, стала вона корити, ганьбити і сина, й товаришів. Ті на докори не змовчали — загризлися з Мотрею. Пристав і Чіпка. Зчинилася у них лайка, буча… Галя перелякалась, заперлась у себе в хатині. Лушня розпалився, кричав; Мотря собі лаяла; він їй збив з голови очіпок. Сердешна материна голова! «У своїй хаті… волоцюга… розбишака…» Не доказала, залилася гіркими.

Вранці пішла жалітися у волость — не за крадіжку, а за те, що її «волоцюга побив…» За те вона мовчала: боялася за свою рідну дитину. Набігли волосні у хату, де саме гульня йшла. Чіпка зараз до їх. Поналивав так, що ледве додому рачки долізли. Тим Мотрина жалоба й кінчилась. Тільки Чіпка, як пішли волосні, розпалився, як огонь, налаяв п’яний матір «сучкою» і нахвалявся побити… Мотря обливалася гіркими слізьми та нишком проклинала свою долю, що дала їй таку «прокляту дитину»… А Чіпка знову засів — п’є та гуляє з братчиками.

— Ні, — кричить Лушня: — ніколи не буде у тебе, Чіпко, такої матері, як Явдоха була! Ото — рідна мати; а це в тебе — собака, а не мати! Гляди лиш, чи не вона бува й Явдоху з світа звела?..

Страшно якось загуло це слово у кожного в ухах. «А справді, чи не так? — подумав кожен. — Дивись пак: любісінька, милісінька була жінка зранку, а на вечір — тільки тіло зосталося, та й те задубло!..»

— Ай справді?! — скрикнув Чіпка. Серце у його повернулося… Коли б мати була перед очима, здається, вбив би відразу.

Галя, сидячи у себе в хатині, гірко плакала. Як же почула те крізь стіну, то зразу кинулась, гадки і в неї схибнулися… «А справді?..» І неначе вітер провійнув у її серці. Одначе чула душа не подалася тому вітру. «Ні, ні, — шептала Галя: — то зле серце таке тільки може пригадати… Свекруха правду каже: то матір господь скарав за таке життя… Ні, Мотря — не така людина…» І Галя одганяла від себе, як ув’язливу муху, злу думку.

Як розійшлась п’яна ватага, Чіпка прийшов у хатину. Галя не видержала: напустилась на його, корила, лаяла, плакала…

— Чіпко, Чіпко! чи я ждала такого від тебе, чи сподівалася? Попустив рідну матір на поталу волоцюзі, гайдамаці… І звір такого не зробить, як ти зробив, і розбишака хижий!..

— Ти чула, що Лушня казав? — спитав він грізно жінки.

— Лушня?.. Лушня… Коли було серце, котре ні разу не гріла правда, то серце Тимофієве!.. Коли чий язик не дубів від брехні, котрій немає й назвиська, то язик Тимофіїв! Сучка, а не жінка, тільки хіба зроде ярчука такого, як Лушня! А ти йому віриш? ти його слухаєш?..

— Що ж — ти боїшся людського поговору, чи що? Плювати я хотів на їх поговір!.. та й на них разом!

— Не поговору, Чіпко, не слави, — перебила його Галя, — хоч і її ніяково слухати, а правди, котру ти так любиш та нехтуєш… А ще кажеш: немає правди між людьми!.. А де ж у тебе правда?.. де?..