Поховавши Максима, Явдоха сама побоялася на хуторі жити. Підмовляла дітей — вони не захотіли. Тоді вона спродала дворище, спродала все, що можна було спродати, та й перебралася до дітей. Разом з нею уступило й нове лихо в Чіпчину хату.
Перше всього матері не помирилися. Явдоха була пишна, горда. Як тільки оселилася, зараз почала все на свій лад перевертати, господарством заправляти. І те — не так, і друге — не до ладу, і третє — не на своїм місці стоїть! Мотря, — з молодих ще літ зсушена то працею, то нуждою, суха, як опеньочок, тиха, бідненько зодягнена, — довго мовчала, потакала Явдосі… Одначе не видержала. Явдоха щось уже стала дуже верховодити, за віщось крикнула на Мотрю. Мотрю розібрала досада, вона обізвала Явдоху панією; а Явдоха налаяла Мотрю нищою, дармоїдкою… З того й пішло… Лайка та сварка, бучі та колотнечі! Не було того дня. щоб вони між собою не лаялись. Галі шкода було Мотрі, котру вона так уподобала,
і вона, щоб не сердити й матері, ховалася от тих буч та сварок або у себе в хатині, або у Христі. Вона рада була зійти куди з двору, щоб ні чути, ні бачити! Як же уже й її зачіпали чим, то, звісно, як дитина, вона тягла материну річ. Чіпка й собі, хоч і бачив, що мати ні в чому не винна, держався руки жінки, а за нею — й тещі. Довелося Мотрі таке життя, що хоч без вісті тікай!
— Казала я тобі, сину, — жалілася іноді Мотря Чіпці, як уже й йому теща заллє за шкуру сала, — казала: не бери багачки… ні тобі життя не буде, ні мені, старій,спокою! — Потерпіть, мамо, ще трохи. Що ж робити? Це все вона верховодить… вона бучу збиває… Поки її не було, — було тихо й мирно, усе гаразд; а як стала — усе так і пішло догори дном… Покоріться, мамо.
— Не буду я, сину, коритись чорт зна кому. Краще піду у люди та людям покорюся й поклонюся, ніж мені їй кланятись за шматок хліба, що від тебе заробила…
Чіпка розсердиться ще дужче. Вийде з хати — або до Грицька піде розвести свою тугу, або коло худоби порається, а іноді й зовсім з двору з’їде у ярмарок куди — та не вертається днів три або й чотири.
— От, бач! — викладає тоді Явдоха Галі: — це вона, вона все вас розстроює… це вона, стара відьма, бунтує, вас, підбиває його! Жило б, старе луб’я, коли й зобуте й зодягнене, не голодне й не холодне… Так ні! Ще й кирпу гне… мов їй гірше тепер, ніж тоді, як нужу годувала!.. Сказано — злидні! Як парші трохи обкидали, — зараз і вередувати…
Вернеться Чіпка додому, стане йому Явдоха викладти, на Мотрю клепати. Розпалиться він на матір, дивись: на Мотрі все й окошилося… Заплаче, було, бідна, одна у кутку на печі сидячи, та й годі.
Такі безперестанні бучі та гризня доливали отрутою й без того вже отруєне життя Чіпчине. У своїй хаті вів був, як чужий: вона йому остогидла. Йому було у ній душно, тісно; серце забажало волі, душа — простору.
Він почав згадувати старе товариство… Грицько з своїми завсідними жалобами на втрати, з своїми розмовами про достатки, про худобу, з своєю жінкою — тихою й доброю молодицею, — з усім напрямком свого тихого пахарського життя, — здавався йому тепер нудним, сумним. Він слухав його жалощі, позіхаючи, а думка, рядом з розмовою, малювала йому інший побит життя — ще до заручин… Там — хоч і горілка лилася, як вода, хоч хто й верзякав з п’яних очей казна-що, — та все те жило, мучилось, любило, кляло… То життя було, хоч і під п’яною облудою. А тут — тихо та сумно, як у болоті; сонно, німо, як серед мертвого царства; а дома — гірше, ніж у пеклі!
Щоб хоч трохи одвести ту самотню тугу. Чіпка почав перекидати лишню… Та — добре тому пить, чий хміль спить. А Чіпчин хміль не спав: він його ще дужче мучив, як огнем пік і без того палке серце… Він тоді сердився на всіх і на все. Теща йому не вгодить; мати боїться; одна ще Галя має над ним волю: він її все ще кохає й поважає. Оже іноді і їй доставалося. Він доскіпувався до неї: то чому вона не хоче наймички найняти, то чому те та друге й досі не зроблено, то чого вона тратить над шитвом очі — то сяку, то таку всячину видере та й присікається…
Галя слухала все те — іноді одмовляла, іноді мовчки плакала, а іноді чогось боялася… А спідтиха-тиха серце їй щось недобре віщувало, боліло, нило…
— Чіпко! — іноді уночі, як усі поснуть, вона обізветься до його. — Що з тобою сталося?.. Ти почав вередувати усім… Все тобі не любе, не миле, усе остогидло… Невже правда, що все остогидло?..
Те питання було йому гіркою докорою. Він почував себе винуватим перед Галею: він даремно присікувався до неї… Тепер її журливий голос разом голубив і докоряв його.
— Галю, рибонько моя! — шепче він: — тяжко мені… важко… Сам не знаю, де б я дівся, куди б себе запровадив?.. Хоч би діти були… Може б, вони розважили мою тугу… чи не розлепетали б вони мого суму?..
— Чого ж тобі важко?.. Хіба тобі й коло мене важко?.. І зо мною сумно, Чіпко?
— Ні… ні, Галочко!.. з тобою мені весело… коло тебе мені так легко… Хоч би матері не лаялись, хоч би вони в миру жили… А то — щодня гризня, щоденна лайка…
— Чи я ж винна тому, Чіпко? Я б сама рада, коли б вони помирилися, поєдналися… Так же бач: нічого не вдію! Така вже у обох натура: кожна кожній не хоче й на крихту вступити.