Незабаром принесли з станції бумагу до предводителя.

— Приїхав чиновник од губернатора, — сказав хтось, розпитавшись поштаря.

Як блискавиця шморгнула в хаті — і перелякала все гульбище. Усе затихло, немов замерло… Якісь перелякані погляди у недавно веселих очах без тямку блукали по хаті; кожен дивився на другого і мовчки переводив погляд на третього, четвертого… Предводитель вийшов у кабінет до себе, а по хаті пройшов тихий, задавлений гомін, наче вітрець повійнув листвою… по всіх кутках зашепотіли.

Через хвилин п’ять поштар пішов назад, а в хату увійшов предводитель.

— Оце так!.. — скрикнув він, перевівши дух. — Зараз подаю в одставку…

У хаті все затихло: така настала тиша, що чутно було, як крізь спертий дух виривалось кожне слово у предводителя.

— Що це? Слідствіє… надо мною… над нами слідствіє наряжають… І після цього щоб я служив?.. Зараз же в одставку… зараз!

— Що, що таке, Петро Васильович? — питають його, обступивши з усіх боків. — Щось уже є… уже якась ябеда!..

— Как же, как же, — задріботав він, мотнувши головою. — Наші вибори не признані… слідствіє наряжено… І після цього служить?.. Не хочу, не хочу! — залементував він і заходив по хаті.

Шавкун з одного кінця зали протовпився на другий — як стіна блідий, задуманий…

— Так… так… це він… він та Порох, — зашепотав він, підступаючи до Чижика. — Він три дні… ні, мабуть, буде з тиждень, як водився з Порохом…

— А вже не хто, як не Порох! — обізвався Чижик до товариша. — От стара ябеда!! Не здихаємось ніяк… уївся та й уївся…

Шавкун одійшов трохи. Надія заграла у його хитрих очах.

— Знаєте що? — зашавкотів він. — Може, ще діло поправимо… Треба дізнатись, хто писав жалобу… Коли справді Порох, тоді нічого й казати… Ябедник писав! Хто повірить ябедникові?..

— А справді, — загуло кругом. — Треба довідатись… Петру Васильовичу треба поїхати до чиновника, розпитатись…

— Кому? до кого? — бришка предводитель. — Щоб я їздив? Не буде сього!

— Просимо, Петро Васильович!.. просимо, проси-мо-о!! — загукали кругом.

— Не поїду… виберіть кого другого… Я ні за що не поїду… Надо мною слідствіє?!

— Просимо… просимо!.. просимо!! — ще дужче загукали.

Насилу ублагали. Уже зовсім розвиднилось. Гості подякували хазяїну, попрощалися, порозходились…

Годин через три будинок Польського знову кишів панством. Сюди зібралися знову всі, хто був учора, щоб почути: хто писав жалобу і про що та жалоба. Предводительського синка не було: він поїхав до чиновника. Незабаром вернувся з жалобою. Подав Шавкунові до рук.

— Читайте!

В хаті затихло. Шавкуна кругом обступили. Шавкун розвернув бумагу, одкашлявся, як дяк на криласі, глянув.

— Так, так… і рука Порохова… — сказав наче сам до себе і став читати.

Кожного кидало то в огонь, то в холод од тії ябеди. Усяк — аж голову схилив, слухав, — як слухає винуватий школяр правдиві вичити про свої вчинки.

Шавкун скінчив.

— Клевета! ябеда!! — загукали кругом. — Жалійтесь, Петро Васильович! це — обида… Хіба можна так виражатись: «организованная шайка», «сонмище кріпосників?..» Хіба можна?..

— І як губернатор прийняв таку ябеду?! — хтось гірко вимовив…

— Підіть же! — каже другий, здвигнувши плечима.

— Это давление администрации… вмешательст в земские дела! — гукнув хтось з кутка.

— Так… так… вмішательство. Нада міністру писать!

— Еге ж, еге… Міністру! міністру!.. От ліца всего дворянства. Ми все вас просім, Петро Васильович!.. просимо! просім!!

— Харашо, харашо, — одмовляе він, оддувшись, як індик.

Шавкун з Чижиком переглянулись — і іскорки сміху заблищали у хитрих очах.

— Ось постійте… не гарячіться так! — каже Шавкун. — Чого нам до того міністра лізти? Нам треба спершу це діло забити, позбутись його…

Шавкунова рада взяла своє. Шавкуна послухали — і змовились, як в один голос казати чиновникові про вибори.

У дванадцять годин приїхав чиновник до Польського удвох з справником і прийнявся за діло… О шостій годині сідали гості за довгий стіл обідати. На покуті сидів чиновник; по праву руку Польський; по ліву — Кряжов… Здавалося — то сиділо три давніх приятелі, котрі, не бачившись цілі довгі роки, на превелику радість зустрілися… За столом на покуті ішла весела розмова, сміхи та жарти… На однім крилі й на другім розмова ішла тихше; а все ж на веселих обличчях гостей можна було помітити, що покутня радість крайком зачепила й їх… Навіть на захирілих судових пиках Шавкуна й Чижика, що сиділи поруч у кінці столу, навпроти покутя, — видна була якась веселість. Багатий на смачні страви, розкішний на дорогі трунки обід кінчався. Моторні лакеї розносили високі кришталеві чарки з пінистим шипучим вином. Перший підвівся чиновник, уставив в ліве око стекольце, підняв вгору чарку, подякував панові Польському за добру учту, нагадав, що адміністрація вкупі і в «союзе с привилегированным сословием» повинна «зорко следить» за «революционными элементами», що обох їх «интересы общие», що вони повинні піддержувать «государственный строй», — берегти його од «напора безумных социалистических идей», котрі тепер злочинці розсівають всюди… І красна, і вчена була та річ: гетьманські панки ще зроду не чули такого гарячого слова! На заключку воно зичило панові Польському здоров’я, а «привилегированному сословию» радило злить його «интересы» з «интересами администрации», од лиця которої чиновник примовлявсь випити за «общее народное благо»…