— Ще нами трохи правили! — трохи кісток не виправили… А це ще якусь нову управу видумали, — міркував, мов сам до себе, староста.
— Не можна ж так народ оставити… Ось, мов, вам воля: робіть, що хочете, як хочете… самі правтесь, самі й розправляйтесь, — каже писар. — Адже такий би розгардіяш пішов, що й… — писар почухав потилицю.
— Так, так, — піддакує голова. — Народ — що? От ваш і… давно таку бучу збили, що хоч з села збігай? Не прав таким запеклим людом — він тобі село переверне!
— Ага-га-а… Тепер же я знаю, що це воно буде, умішався староста.
— Кажи! — старшина йому.
— Бач, — патякає староста: — недурно вони так усилковувались, щоб люди землі брали… аж воно на й вийшло! Їм ще хотілося поводити нас на уривочку…Хоч вам цар волю й дав, так земля ще наша… платіть за неї викупні… а ми розкинемо розумом та ще щось придумаємо… От і придумали — земське… То викупні платили, а це ще — земське! Так скажемо й громаді: на земське ще заробляйте!…
Тут вони дійшли до кріпацької волості. Старшина й староста одрізнилися, пішли у волость, а голова з писарем повернули у другу вулицю — до голови.
Уранці на майдані, коло козачої волості, зібралась у купу козача й кріпацька громада. Дмитренко приїхав на Чіпчиних конях, прочитав указ, розказав — кого вибирати: заборонював «сіре мужиччя» у гласні «перти», радив панів, котрі «усе знають й усе, що треба, зроблять»; похвалявся навіть, що як повибирають «мужву», то щоб начувалися… Громада слухала мовчки. Становий ще раз обернувся, ще раз раяв вибирати панів, попрощався з Чіпкою, моргнув йому — може, й він у гласні, сів на обивательські коні, покотив з Пісок. Не вспів він од’їхати, як громада загула:
— То це так? усе панів та й панів!.. Ще вони нам не ввірились? — гукали кріпаки.
— Толкуй, дурні! — гримає на них козачий писар. — А хто ж в управі робитиме… ви, чи що? Хіба хто знає, яка там робота?
— То наймемо такого розумного, як ти, то й робитиме, — кольнули його кріпаки.
— Та воно так… Тільки хто його знає, що там за робота…
Довго ще йшла розмова між громадою й писарем. Довго слухав Чіпка мовчки. Громада розписувала темними кольорами панів; писар — хоч не оступався, а все-таки стояв на тім, що без панів нікому буде діла робити, що діло невідоме, що у гласні треба вибирати притьмом панів…
— А моя рада, — не видержав Чіпка, — така: який не є хазяїн, а все краще від наймита… А що те земство невідоме, то воно кожному невідоме… Не було його, — не знали й пани. Оже на те бог чоловікові й розум дав, щоб всього дійти.
— Правда, правда! — гомоніла громада.
— Пани вами, люди добрі, й так довго правили… поправтесь ще самі! Все-таки своя рука — владика. Вони не поклопочуться за те, щоб усім було добре… Всяк за себе… А у нас же вони ще й родичі усі… Один одного стережуть. Ось цей… (Чіпка ткнув пальцем у той бік, куди поїхав становий…) у мене хліб-сіль їв, а за панів руку тягне…
— Еге ж, еге… Вони — як ті свині: одно за одного, — гула громада. — Коли ж так — шабаш, братця! Годі їх!.. Дивись — бісове зілля: його з огорода, а воно таки в огород! Хоч у гласні їм, коли людей нема… А дзуськи!
Розійшлася громада. Вернувся Чіпка додому радий, Що довелося направити громаду на добру стежку. У його серці закльовувалось щось нове: йому хотілося, щоб громада його послухала; у голові промайнула думка, що він порядкує на громаді, веде її уперед, усіма верховодить… Давнє забулося, мов його й не було ніколи: він тепер отаманує на громаді…
— Коли б то, Галю, послухали моєї ради, — каже він уночі жінці, — увірвалася б їм нитка! І він ще довго розказував Галі, як він буде людям служити… Галі й самій становилось якось гарно на душі, що її чоловік
заробив таку людську повагу.
А в Чіпчинім серці уже ворушилося бажання верховодити, пекло його, виривалось наверх у думці, у слові… Чіпка з ним носився, як з нахідкою. Кого не зустріне, з ким не забалакає, — та все про земство, про вибори. Немає й речі другої. Радить кожному себе стерегти, громаду, а не даватись знову панам у руки.
Рада його взяла своє. Через тиждень прилетів у Гетьманське посередник Кривинський та прямо у предводительську канцелярію, де мала бути управа.
— Пропали ми… мужики наших б’ють! — скрикнув він, забув і поздоровкатись.
— Як саме? — схопившись, мов опечений, скрикнув завжди тихий Шавкун — і оторопів.
— У Пісках — не то з наших — ні одного дворянина.
— Значить, і Дмитренка не послухали!.. — ледве вимовив Шавкун та, мов хто на його відро холодної води вилив, опустився на своє місце, підпер рукою голову — затих.
XXVIII
СТАРЕ — ТА ПОНОВЛЕНЕ
Випав удушливий день саме серед гарячої пори жнив. Сонце стояло над головою, як сковорода, розкалене та наче огнем пекло. Пшениця осипалася: люди не вспівали вхопити. Під такий час кожна хвилина дорога селянинові. А тут — кидай свою роботу, їдь у
гласні!
Пани поз’їздилися. У Гетьманському, коло нового будинку пана Польського, стояли у три ряди карети, брички, натачанки. Поприїздили не тільки гласні. Багато наїхало з повіту й так собі цікавих панів подивитися на нове диво та послухати, що то за земство.